«ТВОРЕЦЬ СВОЇМ МИСТЕЦТВОМ ПОВИНЕН НЕСТИ ДОБРО»

Цього року народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатний сучасний композитор Леся Дичко відзначає поважний ювілей

Він оформився у своєрідний фестиваль із низки авторських концертів у різних містах України (Києві, Львові, планується - у Тернополі, Хмельницькому, Рівному), а також Польщі (Бєлосток). І можна було б у преамбулі до розмови з мисткинею навести усі її численні титули, регалії і нагороди, але це - довідкова інформація, яка жодним чином не розкриває особистість. Тому й не хочеться у презентації цієї авторки вдаватися до кліше.
Внесок Лесі Дичко в українську музичну культуру, без перебільшення, - вагомий. Вона розкрилася в усіх жанрах - хоровому, музично-драматичному (хоровому та балетному), симфонічному, камерному, пісенному тощо. Але при всій широті творчих уподобань преферентною для неї сферою протягом усього творчого життя була і залишається хорова музика. Саме тут композиторка висловилася найбільш яскраво, неповторно й індивідуально, створивши хорові опери та симфонії a cappella, великоформатні хорові концерти, кантати для різних виконавських складів, причому, що цінне, для дитячих хорових колективів також. Леся Дичко однією із перших у контексті «епохи шістдесятництва» з нових творчих позицій звернулася до фольклору, а саме до його прадавніх шарів. Окрім того, за нею пальма першості у відтворенні в сучасній українській музиці релігійно-духовної тематики, зокрема, у жанрі літургії. Є ще й інші характерні ознаки, властиві творчості Лесі Дичко, як, приміром, синестезійне сприйняття мистецьких явищ. Але про все це докладніше читач довідається з інтерв'ю...

 -     Для початку розмови поставлю досить тривіальне, але разом із тим важливе для кожної людини запитання: вас можна назвати щасливою людиною?
-     Я - дуже щаслива людина. По-перше, упродовж життя мені довелося спілкуватися, дружити з багатьма прекрасними людьми, чимало з них уже, на жаль, відійшло у вічність. Це, насамперед, мої батьки: Василь Афанасійович і Віра Антонівна. Батько за фахом - інженер-шляховик, але мав хист до музики, був композитором-дилетантом, який і став моїм першим учителем із музики. Мама дуже гарно співала та малювала. Генетично мені й передалися ці два художніх таланти - любов до музики і живопису. Як можна оминути увагою моїх учителів-композиторів!?.. Це Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський і Микола Пейко. Бориса Миколайовича я обожнювала, прислухалася до кожного його слова, - він для мене був незаперечним авторитетом. А Микола Іванович Пейко запам'ятався як тонкий музикант і людина з оригінальним почуттям гумору.
Арсеній Котляревський був моїм педагогом по класу органа. До речі, моя кантата «Ода музиці» на вірші Бориса Олійника для мецо-сопрано, хору, оркестру та органа у 1982 році звучала на відкритті Національного будинку органної та камерної музики України. Поет писав вірші для мого твору саме з урахуванням цієї знакової події.
Не можу не згадати талановитих хормейстерів: Михайла Кречка, Юрія Таранченка, Тамару Кудрявцеву, яка разом із Олегом Тимошенком організувала та довгі роки була куратором міжнародного хорового конкурсу «Ялта-Вікторія»; Олександра Зайцева - фундатора міжнародного хорового конкурсу «Південна Пальміра» в Одесі (конкурс я очолила після кончини митця). Назву також мистецтвознавців Платона Білецького та Вадима Клєваєва, скульпторів Валентина Знобу та Георгія Якутовича, музикознавця Миколу Гордійчука, який був першим, хто написав про мене книгу (вийшла 1978 року). А ще я товаришувала з видатними архітекторами: теоретиком архітектури Миколою Тищенком (завдяки спілкуванню із ним я й навчилася робити складні архітектурні проекції на власну музику) та Юрієм Асєєвим - він познайомив мене з архітектурою Києва, наші прогулянки містом закарбувались у пам'яті на все життя...

-     Ви пригадали батьків, учителів і знакових для вас людей. Але я пропоную екстраполювати моє запитання на життєвий і творчий шлях в цілому, адже «формула щастя» для композитора вимірюється, мабуть, силою випромінювання творчої енергії із глибин власної підсвідомості та її віддзеркаленням у численних опусах...
-     Із точки зору оцінки життя в цілому, і творчого в тому числі, знов-таки скажу - я щаслива людина. Свою любов до музики я пронесла через усе життя. Окрім музики, захоплююся живописом. Малюю переважно абстрактні картини, у яких втілюється моє бачення колірної палітри, різних можливих комбінацій фарб. Подеколи виникають досить незвичайні та дивні образи. Я також цікавлюся архітектурою, можу годинами ходити вулицями міст і містечок, роздивлятися будинки. Усі споруди для мене, немов живі, кожна - неповторна. Кидаючи погляд на ту чи іншу будівлю, одразу ж бачу її у певній музичній формі - рондо, тричастинній контрастній абощо, а також у ладах - мажорі чи мінорі - й тональностях. І навпаки, будь-який музичний образ можу уявити у вигляді архітектурного об'єкта.
-     Як багатогранна людина, ви цікавитеся суміжними видами мистецтва. Окрім того, вам притаманна синестезія - одночасно слухове й зорове сприйняття предметів і явищ...
-     Так. У юності я відчувала велику жагу знань: прослухала п'ятирічний курс лекцій з історії мистецтв у Київському художньому інституті (нині - Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), курс історії театру та акторської майстерності у професора Михайла Карасьова в Київському театральному інституті (нині - Київський національний університет театру, кіно і телебачення) імені Івана Карпенка-Карого, вивчала історію естетики в Національному університеті імені Тараса Шевченка. До речі, 1964 року я отримала за свій твір «П'ять фантазій за картинами російських художників», що був створений під враженням від картин Ісаака Левітана, Івана Шишкіна, Василя Сурикова, Віктора Васнецова, диплом першого ступеня на композиторському конкурсі. Це -оркестрово-хорова фреска, ранній, консерваторський твір.
-     Які українські художники надихають вас своєю творчістю?
-     У Андрія Чебикіна дивовижна графіка жіночого тіла - прозора, ніжна, незвичайна, її можна порівняти з піснею. Графічні зображення цього художника звеличують красу жіночої статури як прояв вищого інтелектуального начала в жінці - носительці світової гармонії. Віра Кулеба подобається селянською, україно-народно-фольклорною глибиною. У неї своя аура, оригінальна тематика свята, піднесене оспівування народних образів. Цікаві надзвичайним духовним світом Іван Марчук, Марфа Тимченко, Олександр Дубовик, Микола Стороженко, багато інших майстрів пензля.
-     Чим іще ви захоплюєтеся?
-     Дуже люблю книжки. Вони не тільки виховують людину, а й організовують її внутрішній світ, пробуджують фантазію. Думаю, що людина у побуті має бути дуже скромною. Дорогі речі, коштовності одягати на себе зовсім не обов'язково - уся ця розкіш повинна зберігатися в музеях, щоб кожен міг нею помилуватися. Краще звертати увагу на свій духовний розвиток, приміром, збирати й читати книжки.
Усе, пов'язане з фольклором, народним мистецтвом - це теж близька мені стихія. До речі, музичні композиції можна порівняти з рушниками: у них теж розкривається краса співвідношень кольорів, поєднання найрізноманітнішого ритмічного руху, - як і в структурі українського мелосу.
-     А природа - як ви ставитеся до неї?
-     Звичайно ж, люблю. Можу годинами стояти біля дерева й розглядати його гілочки, листочки. Чую «розмову» трав, струмочків. До речі, твір «Сонячний струм» з'явився під враженням від картин природи. Природа, живопис і архітектура - теми, які найсильніше мене хвилюють у житті, мистецтві й власній творчості.
-     Ви комунікабельна людина?
-     Так. Але постійно перебувати у чиємусь оточенні мені важко. Як і будь-якій творчій особистості, мені потрібні відпочинок та усамітнення - для роздумів, накопичення ідей, польоту фантазії...
-     А як проявляється ваша соціальна контактність?
-     Люблю виступати з лекціями про музику й мистецтво. Свого часу читала лекції у Київському міжгалузевому інституті підвищення кваліфікації і Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури - впровадила авторський курс, поєднуючи музичні ілюстрації з архітектурними та живописними. Однак і на відпочинку в санаторіях, наприклад, у Кисловодську, Єсентуках, містах Криму я влаштовувала музично-артистичні вечори, аби не тільки показати свою музику, а й розповісти щось цікаве аудиторії про композиторів минулого і сучасності. Це були артистичні виступи, дружні зустрічі, а не академічні лекції. Я, скоріше, висловлювала своє бачення мистецтва. Крім того, з лекціями про музику я їздила на шахти, виступала на кораблях. Не знаю, як мене сприймали ті слухачі, але мені дуже хотілося, щоб якнайбільше людей «окультурилося» в музичному плані.
-     Ви написали багато різної музики. Чи були у вашому житті моменти пересичення творчістю, перевтоми?
-     На другому курсі консерваторії я так перетрудилася, що не могла не лише складати, а й узагалі сприймати музику. Найрізноманітніші інтонації постійно звучали у моїй уяві. Я працювала ночами. Тоді й зрозуміла, що все-таки потрібна помірність у саморозвитку й захопленнях, інакше легко втратити здоров'я, життєві ресурси, необхідні для улюбленої творчої роботи.
-     Як відбувається процес народження твору?
-     Музика повинна пройти крізь серце, інакше це не музика, а експеримент. У момент творчості в силу вступає закон взаємодії емоційного з раціональним, тому що всі емоції мають бути контрольованими, усвідомленими. Для мене стримуючим фактором є форма, тобто архітектоніка музичного твору. Усе тримається в музиці на архітектурі форми. Уміння вибудувати форму, поліфонічну вертикаль, зокрема в хоровій музиці, - найголовніше.
-     А як з'являються музичні ідеї?
-     Музичні ідеї приходять різними шляхами, часто вночі. Вранці, прокинувшись, або й просто серед ночі фіксую їх на папері. Так постали деякі мої кантати. Схоже було
і з симфонією «Привітання життя» за «Зеленою Євангелією» Богдана-Ігоря Антонича: усі п'ять частин твору одразу зазвучали в голові. Мені лише залишалося перенести їх у партитуру.
-     Що іще є для вас джерелом натхнення?
-     Коли я, приміром, писала ораторію «Індія - Лакшмі», перечитала багато творів відомих індійських поетів в українському та російському перекладах, переглянула масу репродукцій, вивчала культуру й мистецтво цієї країни. Це й стимулювало роботу фантазії. Я могла дуже довго дивитися на зображення якогось храму, поступово втрачаючи відчуття реальності й часу, немов віртуально подорожуючи іншим простором. А далі вже виникали й оформлювалися музичні ідеї та образи.
-     Який емоційно-психологічний стан переживаєте в такі моменти?
-     Повинен з'явитися імпульс, яскраве враження від споглядання картини, архітектури, пейзажу, почутої музики, цікавого спілкування. Коли виникає музична ідея, відчуваєш дивну вібрацію. Так, приміром, досить сильний вплив справляє на мене фольклор, до речі, не обов'язково український, слов'янський, але й - тибетський, африканський, індійський, перуанський тощо.
-     У творчому процесі ви організована людина?
-     Так. У мене завжди була залізна дисципліна. Ранні свої опуси могла залишати незавершеними, але у зрілі роки неодмінно закінчувала роботу. Подібної «розхитаності» у композиторській справі не повинно бути за жодних обставин, тому що всі мої твори - мої діти. Окрім того, я щодня працюю над вивченням історії мистецтв різних країн і народів.
-     Композитор, мабуть, найкраще розуміє власну музику. Тому дуже хочеться почути з вуст самого автора, як він визначає основні образні, жанрово-тематичні риси своєї творчості...
-     Духовність - у різних її проявах - ось найперша ознака моєї музики. Друга - бачення музичних образів у колірному й архітектурному аспектах, про що вже йшлося. Моя творчість також вирізняється яскравим патріотизмом. У кантаті «Червона калина», опері «Різдвяне дійство», ораторіях «І нарекоша ім'я Київ» та «Індія - Лакшмі», балетах «Катерина Білокур» і «Досвітні вогні» - чимало фрагментів героїчного характеру. У багатьох творах досить виразно виявлена драматична нота.
-     Ви працюєте у різних жанрах - симфонічному, камерному, але найбільше, мабуть, у вас хорової музики...
-     Так. Я буквально розчиняюсь у хоровому співі - у ньому є якась теплота, неповторна краса. Але так само велике значення має для мене і фортепіанна музика, й оркестрова. Тому деякі хорові кантати я оркеструю або створюю їхні фортепіанні версії. Думаю, що змогла відтворити універсальні образи не тільки у хоровому, але і в камерному та оркестровому варіантах.
-     У чому специфіка нашого хорового співу?
-     Українці, поза сумнівом, - найспівучіший народ у світі. Це пов'язано з особливостями голосового апарату.
-     А чи є, на ваш погляд, іще нації, які виділяються своїми голосовими даними так само яскраво?
-     Україна й Італія - держави в цьому сенсі унікальні. Болгарію теж можна виділити як країну із прекрасними, добре поставленими чоловічими голосами. Україна ж особливо славиться високими жіночими голосами. Багато народних самородків із гарними тембрами у Сербії, Хорватії, Македонії. Грузинський, вірменський, болгарський фольклор - це чудо. Відмінність українців від інших народів - іще й у способі виконавського мислення. Слов'яни дуже поетичні, а германці, за контрастом, більш раціональні й прагматичні. У нас є те, чого немає в інших націй: буйство фарб у всіх проявах життя і зв'язок із природою. Навіть у найзубожілішому українському сільському закутку співають так, що не перестаєш захоплюватися народними талантами. Зараз я усе більше і більше подорожую Україною, прагнучи пізнати кожен куточок рідної землі. Хорові фрески «Краю мій рідний» - саме про Україну.
-     У вас є твори, у яких відбилися образи інших національних культур - Франції, Швейцарії, Іспанії, Індії, Китаю, Японії. Але, наскільки мені відомо, із перелічених держав ви побували лише у Франції. Як вам вдалося створити такі переконливі музичні картини цих країн, не бачивши їх «наживо»?
-     Перед тим, як написати твір, присвячений певній країні, я про неї намагаюся довідатися все, що тільки можливо. Читаю історичні книги, вивчаю географію, цікавлюся містами та їхньою архітектурою (будівлями, соборами, церквами), живописом, поезією.
І уся ця інформація перетворюється на музичні образи. Із цього приводу згадую слова Лесі Українки: «Фантазія - це сила чарівна». Я накопичую також музичні знання й враження, але при написанні музики ніколи не користуюсь методом цитування фольклору. Наслухавшись різного, збагатившись і розбудивши свою фантазію, створюю свій, оригінальний авторський твір.
-     Намагаєтеся передати автентичну специфіку, колорит?
-     Звісно, але обов'язково крізь призму свого авторського бачення.
-     Ви згадали про патріотичну тематику. Однак це - нині особливо модна тенденція. Чи не можна у звертанні до таких тем у мистецтві угледіти якусь фальш, неправдивість?
-     Я - українка й пишаюся цим. І це не просто красиві слова. Буваючи у різних країнах, мимоволі потрапляєш під їхній вплив, переймаєшся їхнім духом - хочеться бути схожою на француженку, чи на італійку. Але я люблю своїх співвітчизниць, зокрема прекрасну поетесу Лесю Українку, чиєю мужністю захоплююся, знаючи які страждання випали на її долю. Люблю Ліну Костенко за глибинний погляд на життя і світ, за «чоловіче» ставлення до матеріалу й проникливу поетичність її творчості.
-     Іще одна з домінуючих рис вашої музики - фольклорність в образах, сюжетах, тематиці, мелодизмі, інтонаційній структурі творів. Чи всі аспекти фольклору вам однаково цікаві?
-     Я сприймаю народну спадщину, з одного боку, з позицій мислення людини XXI століття, а з іншого, - крізь призму давніх, уже неіснуючих культур минулого. Старовинні українські обряди й звичаї я осмислювала через єгипетські та грецькі містерії, трипільську культуру. Уявити якою була трипільська культура можна лише маючи відомості про шумерську, вавилонську, ассирійську цивілізації. Вивчаючи їхні історію і мистецтво, я порівнювала й подумки конструювала модель української культури, тим самим виявляючи та підкреслюючи її індивідуальність. Вивчення культур різних країн дає можливість краще зрозуміти свою, національну.
-     1960-ті роки в українській музиці відзначалися підвищеним інтересом до фольклору. Як вважаєте, чим він був викликаний?
-     На 1960-ті роки припала одна з хвиль відродження української нації. Якраз тоді відбувся потужний спалах патріотичних почуттів. І це спричинило потяг до вивчення національного фольклору. Поряд із цим у мистецьких колах виникло зацікавлення західноєвропейським авангардом. Хоча погляд на фольклор у той час був іншим, ніж у митців-романтиків, що цілком закономірно. Після нововіденців - Арнольда Шенберґа, Антона Веберна, Альбана Берґа, а також і наших композиторів - Бориса Лятошинського та Левка Ревуцького вже по-іншому сприймалося музичне мистецтво загалом і фольклор у тому числі. Нове світовідчуття спонукало композиторів до більш загостреного, імпульсивно-драматичного переживання народного мистецтва. І на перетині цих двох тенденцій - неофольклорної та авангардної - народжувалися музичні шедеври, такі, наприклад, як музика до кінофільму «Тіні забутих предків» Мирослава Скорика та інші.
-     Ви вивчали народну музику по збірниках або самі брали участь у фольклорних експедиціях?
-     Звичайно, переглядала масу збірок народних пісень. Але й сама не раз їздила українськими селами, збираючи музичний матеріал. Дуже багато взяла від відомого українського етномузиколога Софії Грици.
-     Чим відрізняється культурна ситуація другої половини XX століття, тобто період, із яким збігся ваш творчий розквіт, від нинішньої?
-     Сьогоднішнє життя замішане на комерції, на матеріальних цінностях. Цим просочені усі сфери буття. Гроші відіграють вирішальну роль. Духовне зведене нанівець, більше того, воно теж оцінюється грішми. Зараз усі прагнуть наживи, накопичуючи предмети розкоші, колекціонують машини, дачі, квартири, вілли. У людей мого покоління були інші інтереси.
-     Як гадаєте, чи віднайдеться позитивне вирішення цих проблем?
-     Я - оптиміст і думаю, що пройде якийсь час і все стане на свої місця, стабілізується. Матеріальне не може поглинути духовне. Якби матеріальне назавжди стало домінантою нашого життя, еволюція просто би зупинилася. Хотілося б, звичайно, аби у розвитку прогресувала духовна лінія, а не меркантильна. Але закон буття такий, що вони між собою переплітаються: одна без іншої не може існувати.
-     Ми говорили про фольклорність як одну з головних рис вашої творчості. У зв'язку із цим хочу запитати про хорові опери - «Золотослов» і «Різдвяне дійство» («Вертеп»). Як виник задум написати хорову оперу без супроводу, приміром, «Золотослов»?
-     На цей твір я витратила дуже багато зусиль, часу й нервів - стільки, що могла б скласти кілька інших опусів.
-     А в чому полягала основна складність?
-     Вирішувалася проблема рецитації народного тексту, а не просто його вокалізації. Рецитація йшла у щільному зв'язку з мелодикою, тому імпровізація не допускалася. Окрім того, усе доповнював ігровий ряд - під рецитацію і спів потрібно було рухатися, танцювати, жестикулювати.
-     Яка сюжетна фабула цієї опери?
-     У ній відтворено події дохристиянської історії, часу розквіту пізньої трипільської культури з усіма її язичеськими богами й міфами.
-     А що скажете про другу оперу «Вертеп»?
-     У ній я опиралася на релігійний сюжет. її оригінальність - у співвідношенні фольклорної складової з національно-сучасним світовідчуттям. В образах Ірода, солдатів, Рахілі, яка залишилася без дитини, відтворюється ідея кінця світу. Ми сьогодні, так само як і люди в давнину, переживаємо страх перед усілякими катастрофами. Сюжет вертепного дійства залишається актуальним за всіх часів, бо апелює до загальнозначущих понять.
-     Але у вертепному дійстві, як я розумію, утілено не лише образи катастрофи та зла, а й добра у вигляді низки позитивних персонажів...
-     Образи Діви Марії, маленького Христа я намагалася виписати за поетичними, але разом із тим і релігійно-церковними канонами, до того ж - із відчуттям національного колориту, тобто біблійний сюжет обігравався в національному ключі.
-     Чому обрали жанр хорової опери, адже вона складна для сценічного втілення?
-     Мої опери написані винятково для вокально-хорового виконання. У «Вертепі» я ввела лише дзвони й ударні. Чому так? Тому що спів - це основа української ментальності. Саме це я й прагнула підкреслити. Оркестр мені просто був не потрібний.
-     А традиційний оперний жанр вас зовсім не приваблює?
-     Ні. На момент створення хорових опер хотілося бути оригінальною, спробувати свої сили в чомусь новому й неповторному. Адже я першою з-поміж сучасних українських композиторів написала хорову оперу a cappella.
-     Ми змодулювали до вашої духовної музики - поговоримо про неї...
-     На жаль, у церквах під час богослужінь звучать традиційні літургії, канонічні служби, меси. На мій погляд, і авторська духовна музика - хорова чи оркестрова - повинна проникати у храм. Таким чином вона могла би вписатися у догмати церкви, проникати в серця людей, долучаючи їх до високого мистецтва.
-     Коли ви пишете духовно-літургійну музику, це для вас цікава тема або дещо більше?
-     Церква для мене завжди була основою життя й духовного розвитку. Кожен із нас повинен жити для людей і творити добро. Для мене є важливим біблійний постулат: «Будьте як діти». У ньому чую заклик до щирості, природності, які є у дітей.
У творчої людини в глибинах підсвідомості закладені образи і теми її майбутніх опусів, у тому числі й духовного змісту. Кожна тема виходить «назовні» у слушний час, саме тоді, коли їй належить бути реалізованою. Іноді ми переживаємо стани, які можна позначити словом осяяння. У такі моменти народжується найбільш щира і правдива музика.
-     Як вважаєте, якщо людина не має в душі справжньої віри, далека від церкви, вона має право писати музику на релігійний сюжет або духовну тематику?
-     Зараз у світі багато показного й наносного, тому духовну тему експлуатують як віряни, так і ті, хто не вірить у Бога. Думаю, що творча людина не повинна долучатися до духовної, релігійної тематики, якщо вона не має віри у душі. Особливо мене дивує, коли релігійний текст кладуть на естрадну пісню під гітари, ударні інструменти тощо.
-     Чи відчуваєте, коли композитор у своїй музиці правдивий, а коли - ні?
-     Одразу відчуваю на інтуїтивному рівні будь-яку фальш. Думаю, що це чують усі, бо обдурити у музиці досить важко. У порожньому й фальшивому опусі відсутній енергетичний концентрат і духовність, що цементують будь-який справжній твір.
-     На які вершини в літургійному жанрі слід рівнятися композиторові?
-     Це релігійні твори Йоганна Себастьяна Баха, Джузеппе Верді, Сергія Рахманінова, Олександра Гречанінова, а серед українських - Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського, Кирила Стеценка. Їхня музика написана серцем. Вона пройнята не тільки сакральними таємницями, а й радістю життя, добротою, любов'ю до людей.
-     Ви написали чимало творів про Київ, це - іще одна тема, вагомо представлена у вашій творчості. Чи склався у вас цілісний образ Києва? Яким ви його бачите?
-     Київ - обожнюю. Поділ, Татарка, Печерськ, Велика Житомирська, Андріївський узвіз, Видубицький монастир, Аскольдова могила - це ті місця, які є для мене особливими. До речі, наша родина жила на Великій Житомирській, неподалік Андріївського узвозу. Я прагну знати про своє місто все. Кожний район у мене в душі виблискує певними музичними фарбами. Важливо ще й освітлення - ранкове або вечірнє. Протягом життя я побувала у багатьох найкрасивіших містах світу, однак такого чудового, як Київ, не зустрічала ніде. Про столицю - мої «Три пісні про Київ», хоровий концерт «Краю мій рідний», кантата «У Києві зорі», ораторія «І нарекоша ім'я Київ».
-     Що означає бути актуальним композитором на всі часи?
-     У музиці повинна міститися така концентрація духовного, яка б не «танула»
з часом. Вона мусить спиратися на загальнолюдські закони й розповідати про них людям. Думка, розум і духовне начало - ось три речі, які лежать в основі енергетики справжнього, безсмертного твору. До такого ідеалу прагнуть усі композитори.
-     Але чому тоді твори, причому видатних митців, забувають?
-     Можливо, тут справа у співвідношенні емоціо й раціо. Можу припустити, що в опусах, які залишаються на віки, більшою є концентрація емоційного, а раціо перебуває на другому плані. Тому твір більш доступний, зрозумілий, викликає прямий відгук у душах слухачів.
-     Скажіть, ви у житті й творчості оптиміст?
-     Звичайно. Упевнена, що колись давно існували і Лемурія, й Атлантида. Вони зникли, а світ не перестав існувати. Тож наша Земна кулька ще довго обертатиметься.
-     Хороша риса натури - завжди залишатися оптимістом...
-     Ми маємо берегти свою природу, щоб виживати. Я увесь час відчуваю присутність таємниці буття, принадність якої в тому, що розгадати до кінця її просто неможливо. Якусь частину пізнаєш, а за нею відкривається нова невідомість. Хочеться, щоб люди не тупішали, а прагнули до пізнання Божественного, яке йде поряд з інтуїцією та інтелектуальністю. Добро й фантазія мають облагороджувати світ.
-     Мабуть, тема смерті в мистецтві вас ніколи не приваблювала?
-     У молодості я написала твір за картиною Ісаака Левітана «Над вічним спокоєм». Іще раз відтворила тему смерті у «Метаморфозах» - як знищення особистості. У рапсодії «Думка» на вірші Тараса Шевченка теж є мотив смерті, але смерть з'являється в поетичному перетворенні. Але життя завжди превалюватиме над смертю.
-     А взагалі, як вважаєте, автор може торкатися у творчості будь-яких тем чи існують небажані, з якими краще не мати справу?
-     Не зношу темряви й замкненого простору, бо я дуже товариська, повинна бути серед людей. Тиша мене пригнічує. Самотність, морок - ось теми, до яких ніколи не звертатимуся. Не приваблюють мене й містичні образи та сюжети.
-     Які філософські концепції вам близькі?
-     Філософія - це враження, що накопичуються за період нашого земного буття, це певний багаж знань, із яким людина живе. Суб'єктивний погляд на світ, власна, особистісна філософія й музика - для мене явища одного порядку. Вони діалектичні, розділити їх неможливо.
-     А якою, на вашу думку, є місія композитора у житті?
-     У молодості здається, що ти якийсь особливий, наче ширяєш у височині над юрбою. Із віком ці дурні міркування людину полишають, бо стаєш мудрішим, здобуваєш знання, збагачуєшся почуттями, власним досвідом. Людині не дано знати заздалегідь, відкриє вона якісь нові обрії чи ні. Творець повинен своїм мистецтвом нести добро у цей світ - це моє глибоке переконання. Без доброти сенс існування людини втрачається, творчість її знецінюється.
-     І наостанок: який філософський закон буття можна підвести під концепцію вашої творчості?
- «Должно из жизни уходить, чему приходит срок, /Рождаться новое должно, как молодой листок...» Це рядки одного індійського поета, які урізалися дуже глибоко в мою пам'ять. У них акцентується правильний закон всесвіту: усе чергується, одне змінюється іншим, щось умирає, а щось народжується. Усе в цьому світі закономірно: відродження відбувається постійно, тільки щоразу на новому витку розвитку.

Анна ЛУНІНА

«МУЗИКА» №6 (402)

 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)