СЕРГІЙ ЗАЖИТЬКО:
«Для мене сміх - річ досить серйозна»

Український музичний бомонд знає цього композитора передусім як неповторного лицедія-пересмішника, висококласного профі музично-театральних опусів, оригінального перформера, майстра хепенінгів

     Його творчість у середині 1990-х років сприймалася як вибух бомби, бо він не просто цікаво самовиражався в мистецтві, а провокував, епатував, розхитував свідомість меломанів своїми незвичними за жанрами, стилями, образністю й постановочними рішеннями пародійно-іронічними дійствами. Про нього писали й говорили багато різного, його обурено критикували, тому що він був одним із перших українських постмодерністів та акціоністів. Тож мав гучний піар!
Зараз цим уже нікого не здивуєш, але все одно: так цікаво й фантазійно розігрувати перформанси може лише він. І дотепер на його концертах аншлаг. І цікавить його творчість як прихильників акціо-нізму, так і тих, хто поблажливо ставиться до подібних речей. Сам же автор намагається донести до слухачів думку про те, що сміх - це не лише веселощі, розвага, а й унікальний спосіб утілити глибинні, сутнісні ідеї. Тож із розмови з цією непересічною особистістю читач має змогу дізнатися багато цікавого, а головне - довідатися, що ж це за феномен: Сергій Зажитько!

-   Пане Сергію, ви працюєте переважно в жанрах хепенінгів і перформансів, отже, здобули амплуа майстра музично-театралізованих дійств. Погоджуєтеся з такою думкою?
-   Чесно кажучи, опираюся їй. Якщо ви уважно подивитеся на перелік моїх опусів, то знайдете в ньому чимало суто музичних композицій: «Торкання» для фортепіано, «Ще!» для фортепіано, «Ще!» для саксофона-альта, литавр і ксилофона, «Ще!» для трьох флейт-піколо, «Б. Г.» - сцени для гобоя соло, «Танцюється» для гобоя й фортепіано, «Playball» для тромбона, контрабаса й фортепіано, «Похоронні танці» для струнних і багато інших.
-   Але ці інструментальні твори містять досить яскравий театральний компонент, хіба ні?
-   Гадаю, що так. Завдяки виразності образів театралізація їм, безумовно, властива.
-   Що прагнете виразити через перформанси й хепенінги?
-   Мені імпонує саме така форма подачі матеріалу. Я ніколи не був зациклений лише на «чистих» жанрах. Мене в житті багато чого цікавило й цікавить. Захоплювався театром, літературою, живописом. Займався й продовжую займатися літературною творчістю. Виходить, що всі мої інтереси тією чи іншою мірою впливають на музику, вони у ній відбиваються. Отже, мені потрібна синтетична форма для вираження думок, ідей.
-   І наскільки інші види мистецтва допомагають вам повніше висловитися?
-   Я не відчуваю себе суто академічним композитором. Нецікаво просто написати черговий «чистий» опус - симфонію або щось подібне. Мені важливо задіяти багато видів мистецтва, сам по собі твір розглядаю як певну акцію. У сучасній культурології є термін «акціонізм» - він мене приваблює.
-   Яка саме театральна естетика вас цікавить?
-   Мені близький «театр абсурду». Перечитав чимало такої літератури: твори Кафки, Іонеско, Беккета, Мрожека. Естетика саме цього театру суголосна моєму світогляду, тому й у музиці через перформанси та хепенінги знаходжу для себе найадекватнішу форму самовираження.
-   Ви іронічна людина?
-   Мабуть, що так. Я ніяковію, коли йдеться про «правильне» ставлення до життя. Існують загальновизнані речі, які не можна трактувати іронічно, висміювати, «стьобати». На них накладене щось на кшталт громадського табу: їх не можна зачіпати - і крапка. Мені ж це здається комічним, - приміром, певні суспільні ритуали поведінки. Але, як на мене, жити згідно із законами заборони - абсурдно.
-   Коли ви тільки-но починали пародіювати у своїх музичних акціях табуйовані суспільством явища, як це сприймалося?
-   Ну, старше покоління усе це дуже дратувало. Не нехтували можливістю мене вколоти при нагоді. З'являлися негативні відгуки у пресі, хоча були й позитивні. Більш «просунута» публіка сприймала подібні акції з ентузіазмом. Загалом було кумедно.
-   Який із тодішніх ваших опусів видався публіці найрадикальнішим?
-   Напевно, психоделічна серенада «Ах ты, степь широкая».
-   А що саме говорили?
-   Казали, що це - пряме знущання над публікою, над російським фольклором, бо у творі була використана російська народна пісня.
-   Ви не боїтеся назавжди застрягти в амплуа «несерйозного» композитора?
-   Для мене сміх - річ досить серйозна. Я Грунтовно цікавився «сміховою темою». Виявляється, сміх у деяких культурах був формою, прямо пов'язаною із релігією, способом демонстрації вивільнення від тягаря соціальних законів. Узагалі не люблю занадто серйозних людей: людей без почуття гумору вважаю абсолютно незрозумілими істотами. З ними важко спілкуватися. Інша річ, що я своїми акціями зачіпаю певні почуття деяких із них. Отут і виникає дилема, котру практично неможливо розв'язати.
-   Що ви маєте на увазі?
-   Якщо йдеш обраним шляхом, то так чи інакше торкаєшся людських почуттів. Але ж будь-яка творча особистість повинна залишатися собою. От і виходить, що для когось ти будеш «незручним» із тих чи інших причин, оскільки не так мислиш, не так дієш, як хтось очікував і очікує. Мистецтво завжди тією або іншою мірою кого-небудь чіпляє. Неприйняття чогось кимось - це проблема, яка стосується не митця, а публіки чи певної групи людей, котрі вважають, що їх скривдили.
-   А вас не бентежить, що для багатьох ви постаєте однобічно - генератором винятково веселих акцій?
-   Мені важко судити, як мене сприймають, тому що люди відверто своїх думок не висловлюють. Я почасти сам сприяю такій рецепції власної творчості. Але мені все-таки здається, що у моїх опусах можна розпізнати не тільки сміховий аспект. Хотілося б, аби публіка знаходила в них більш глибинний зміст. Адже сміхом можна виразити дуже трагічні речі, глибокі ідеї. Наприклад, твір Беккета «В очікуванні Годо». У ньому багато смішного, але по суті - це трагедія. Через сміхову форму розкрито трагедію буття. Якщо за допомогою сміху я руйную деякі табу, то вже виходжу за рамки суто сміхової теми, розкриваючи у веселих акціях серйозні проблеми. На будь-яке явище можна поглянути з різних ракурсів. У цьому - прояв множинності, а також двоїстої полярності нашого земного світу.
-   Чи можна ваші музично-театральні акції сприймати як епатаж, провокацію?
-   Чесно кажучи, так. Але не думаю, що це погано. Так я висловлюю свій внутрішній протест проти чогось зашкарублого, - того, що мене не влаштовує. А мене багато чого не влаштовує. Тому й виникає іронічний погляд на життя. Наша публіка досить інертна, її важко розворушити, слухачі найчастіше реагують на знайомі речі, які асоціюються для них із чимось звичним. Але я не розумію, навіщо писати трафаретно - як усі, в дусі певної традиційної тенденції. Мистецтво, на мою думку, повинно шокувати, вибивати землю з-під ніг, «бити по голові», - як у дзен-буддизмі, коли дозрілого учня вдаряють по голові палкою, після чого іноді настає просвітлення.
-   А хіба музика не має приносити слухову насолоду?
-   Я не вважаю, що мистецтво в глобальному плані мусить бути комфортним. Один із моїх улюблених японських кінорежисерів Шинья Цукамото говорить: «Кіно повинно дратувати». Мені ця репліка страшенно подобається. Дратувати - означає виводити з рівноваги, а втрата рівноваги для людини - це стимул до розвитку.
-   Але ж і до подразників люди звикають...
-   Щось незвичайне згодом стає звичним. Гумористи все життя жартують. Люди не втрачають до них інтересу, оскільки вони постійно вигадують щось нове. Так само і письменники-сатирики. Аби залишатися цікавим, слід увесь час прагнути до оновлення. У творах не можна повторюватися. У мене є принцип: якщо опус дублює щось раніше написане, то я його відсуну вбік, забуду, не стану показувати.
-   А чи можна звикнути до сміху?
-   Не знаю, але думаю, що ні. Людям усе життя приємно сміятися.
-   У своїх творах ви вдаєтеся до зіткнення різних стильових моделей. Для чого вам потрібна ця поліпластовість, що через неї виражаєте?
-   Напевно, «винувата» культурна епоха постмодернізму.
-   Але не можна все списати на постмодернізм...
-   Я давно й серйозно захоплююся архаїчним фольклором різних народностей і культур - фольклором ескімосів, монгольським горловим співом, африканською музикою. .. Алюзії до них, їхній вплив відчувається практично в усіх моїх творах. Але я - композитор європейської культури. Тому в моїй творчості природно сполучаються різнонаціональні впливи. Фольклор, джаз, авангард, класика - все може співіснувати в одному творі. І в цьому я не бачу жодної проблеми, в усякому разі дотепер у мене не виникало через це творчих бар'єрів. Зараз культивується тенденція до змішування культур, естетик. І я не став винятком - теж віддзеркалив стилістику епохи. Виходить, що хвиля постмодернізму накрила й мене.
-   У деяких опусах, таких, наприклад, як «Туші» (йдеться про багаторазове програвання музичного привітання - тушу. -Ред.), «Б. Г», ви подаєте безліч музичних цитат. Для чого взагалі композитори вдаються до цитування?
-   Це - певний елемент гри - з музикою, темами.
-   Створюючи власний опус із чужих цитат, композитор виступає більшою мірою у ролі конструктора, чи не так? А де ж тоді його індивідуальність і неповторність?
-   Думаю, що процес творчості як такий - не настільки оригінальний і автономний, як ми звикли думати про нього. Моцарт свої перші чотири фортепіанні концерти створив на чужих темах. То що ж це - музика Моцарта чи авторів, чиї теми він запозичив? Коли композитор пише варіації на чиїсь теми, то як їх розцінювати? А коли сучасні автори користуються фольклорними джерелами або ж цитують класиків, то як ставитися до цих творів? В історії музики були епохи, коли часто-густо застосовувався «не свій» матеріал. Багато подібного, приміром, у музиці Середньовіччя, Ренесансу. І нікого не турбувало питання оригінальності. Просто існував якийсь словник музичних архетипів, щось на зразок штампів сучасної поп-культури. Узагалі мало цілком самодостатніх композиторів, які не використовують нічого чужого.
-   Тобто ви вважаєте, що твір, побудований на цитатах, не втрачає оригінальності, оскільки насамперед важливо логічно й органічно скомпонувати чужий матеріал?
-   Гадаю, що так. Наведу приклад з образотворчого мистецтва. Припустімо, для створення картини використано газетні клаптики, шматочки скла, пластмаси, ганчір'я, але під таким «витвором» стоїть прізвище конкретного художника. От і питання: чия це картина? Марсель Дюшан виставив у Музеї сучасного мистецтва у Сан-Франциско пісуар. Цей «артефакт» йому належить? Він мав підписатися під ним чи ні, адже пісуар виготовив не він?.. Якщо художник або композитор, працюючи з чужим матеріалом, ставить своє прізвище, виходить, таким чином він вказує на власне авторство. У цьому і є прояв авторської оригінальності.
-   Отже, колаж із будь-чого, де, як ви кажете, може бути усілякий мотлох, можна назвати мистецьким «продуктом»?
-   Перш ніж відповісти на це запитання, потрібно чітко встановити критерії: де починається і закінчується мистецтво, зокрема музика, що таке «витвір мистецтва». Як на мене, цього взагалі зробити не можна, бо тут ми стикаємося з проблемою особистих мірок, індивідуального підходу й особистісної позиції. Для Джона Кейджа музикою було все - він її чув у всьому. Коли його запитали про шляхи розвитку музики в майбутньому, він § відповів: «Усесвіт - це і є звук, усе складається зі звуків, то навіщо непокоїтися про майбутне музики?» Згідно з його думкою, звук буде завжди, поки існуватиме світ, а Всесвіт звучить постійно, сама природа видає безліч звуків. Відтак можна сказати, що композитори індивідуально переосмислюють звуки Всесвіту, відтворюючи їх у конкретних опусах.
-   Хепенінг у комбінації зі стьобом, провокаційною грою чи не є апеляцією до естетики маскульту? Ви навмисно запозичуєте маскультові формули, знаки, символи, жанри?
-   Не думаю, що навмисно, - просто так складалася загальна концепція. Коли створюєш соціальну пародію, то що може бути зрозумілішим публіці за масову культуру, її моделі та жанрові прийоми? Не випадково слухачі, досить далекі від музики, активно реагують на мої опуси. Виходить, для них така мова близька й доступна.
-   Як народжується постановочна версія перформансів? Актори пропонують свою інтерпретацію?
-   Я люблю бути хазяїном ситуації, тому сам режисую власні твори. Траплялося, коли й актори додавали щось від себе. Якщо їхні пропозиції не суперечили моїй логіці, я погоджувався, підходив до творчого процесу досить гнучко. Але в принципі весь сценарій від початку й до кінця створюю самостійно, на репетиціях можу щось змінювати.
-   Ви використовуєте мімічних персонажів - наприклад, німих читців. Вам так простіше реалізовувати задум? Або ж це прийом посилення ігрової ситуації?
-   Німого читця я увів до опусу, що має назву «Семюелю Беккету»: він «німою мовою»
звертається до залу, постаючи в ролі проповідника, трибуна, політика, поета, -   тобто використовує різні форми монологу. Він переконаний, що його чують, розуміють, але це не так. У тому й полягає проблема комунікації, яка часто порушується у творчості Беккета. Письменник наголошує, що люди абсолютно некомунікабельні, закриті, замкнені, зациклені на собі. І те, що наприкінці у німого персонажа проривається справжня мова, причому не з початку, а з середини речення, ситуацію не змінює: аудиторія так нічого і не розуміє, бо монолог не почуто.
-   У вас ціла серія акціональних дійств під назвою «Батюки» - «Лука Батюк», «Нестор Батюк», «Сара Батюк», «Збіґнев Батюк». Що це за галерея образів? Хто вони такі?
-   Очевидно, це вже родина. Перший твір мав називатися «Яків Батюк», але мені підказали, що була така реальна людина - незрячий герой підпілля, який прославився своїми подвигами під час Другої світової війни, тому назву довелося змінити через повагу до цієї історичної особистості. З іншими персонажами усе склалося простіше. У Києві є вулиця Батюка, повз яку я постійно проїжджаю. Якось у тролейбусі вкотре почув оголошення зупинки із назвою цієї вулиці й раптом подумав, що це - гарна назва для твору.
-   А як виникли інші «Батюки»? Це - щось схоже на серіал!
-   Я часто мислю циклами. В мене є цикли «Ще!», «Пісні народів світу» для різних виконавських складів. От я й подумав, чому ж тоді «Батюк» повинен бути один, їх теж може бути багато.
-   А як щодо циклу «Ще!»?
-   У цьому слові є якась сила, оптимізм: написав «Ще!», потім знову «Ще!» і знаєш, що буде ще одне «Ще!» і «Ще!», і «Ще!». І це «Ще!» може тривати нескінченно, бо сам по собі вигук потребує продовження. Я знаю, що писатиму нове «Ще!» Думаю, усе в мене буде гаразд, якщо напишу іще одне «Ще!».
-   Ви завжди використовуєте у своїх творах незвичний, специфічний інструментарій...
-   Так, візьмемо для прикладу твір «Чорні лебеді Серафима Тігіпка».
-   Дивна назва...
-   Згоден, назва дуже дивна, але вона виникла спонтанно. Я з нею прокинувся, такою вона пролунала в моїй голові. Під цю назву я й підбирав усе інше, включно з інструментарієм. Твір нагадує язичницький ритуал, тому я використав трембіту, волинку, баян, ударні, задіяв трьох вокалістів та акторів. Трембіта - архаїчний інструмент, який за формою, тембром, специфікою і силою подачі звука має аналоги в інших культурах - в азіатів, африканців, австралійських аборигенів. До речі, спів австралійських аборигенів - це щось дивовижне: не в унісон, а в малу секунду. Мені здається, що витоки музики Джачинто Шелсі приховані саме в такому феномені. Він розщеплював унісони. Його перші Чотири п'єси для симфонічного оркестру - яскравий зразок. Кожна п'єса - на своїй ноті, яка розщеплюється на чверть тону, три чверті тону.
-   Але повернімося до «Чорних лебедів Серафима Тігіпка»...
-   Мені здалося, що використання трембіти як архаїчного інструмента в комбінації з волинкою, баяном і вокалом дасть гарний ансамблевий результат. Баян ніби з'єднує своїм тембром звучання волинки й трембіти.
-   А як усе пов'язується з назвою?
-   Ніяк, у тому й проблема. При бажанні можна над цим подумати. Так само й з опусом «Нестор Батюк» - музика не в'яжеться з назвою.
-   Виходить, що твір і його назва живуть окремим життям...
-   А чому назва завжди повинна відповідати інтонаційній образності твору?
-   Слухачі думають, що композитор заголовком опусу має намір прояснити його зміст, ідею...
-   Ну, тоді в мене - інтрига. Нехай публіка сама шукає зв'язок, якого немає. Це - чорна кішка в темній кімнаті... Насправді у мистецтві вже траплялися такі речі, - наприклад, в Іонеско з його п'єсою «Лиса співачка». Виходить, що я у подібному підході вже не оригінальний.
-   Чи довго народжуються ваші музично-театральні акції? На перший погляд, здається: ну, що в цьому такого? Суцільна імпровізація, стихійний каламбур. Але якщо вдивитися, як старанно підібрано інструментарій, продумано сценарій, розумієш, що все вивірено до найдрібніших деталей, майстерно зроблено...
-   Я виношую твір - мені подобається процес його повільного формування - на прогулянках. Це, наче вагітність, коли потрібно пройти всі стадії, перш ніж дитя з'явиться на світ. Сідаю писати тоді, коли опус повністю визрів у голові. Буває, що весь твір виникає одразу - тоді додумую деталі. Такий стан може тривати від тижня до двох місяців, тобто не надто довго. Але буває складніше: з'являється лише ідея, і не знаєш, що далі з нею робити, - ходиш, розмірковуєш.
-   Чи не здається вам, що хепенінги, перформанси - це опуси-одноденки? Твір написано, витрачено величезну кількість сил, енергії, часу, а далі що? Шкода роботи...
-   Проблема є, але вона вирішується. Я намагаюся усі свої режисерські побажання зафіксувати в нотах, тому твори можна виконувати й за моєї відсутності. Переважно всі мої композиції ставилися за моєї участі й звучали багато разів. Але «Нестора Батюка» грали без мене в Далласі, у Техаському університеті. Я передав відео, і вони все зробили точно за відеозаписом.
-   Ви завжди намагаєтеся інтригувати назвами своїх творів? Адже не тільки театралізовані, а й ваші інструментальні опуси мають оригінальні назви, - наприклад, «Ентелехія» для симфонічного оркестру. Слухач одразу замислиться: чому «ентелехія»? Адже це термін із праць античних філософів...
-   Абсолютно точно. Цей твір не виконувався, я його нікому не показував. Величезна партитура в стилі раннього Пендерецького із сонористикою, дрібним розгалуженням оркестрових партій. Ентелехія, як я пам'ятаю, означає рух.
-   Внутрішній процес руху...
-   Так і є. У творі постійно пересуваються якісь звукові маси, то більш згущені, то менше. Це ніби зображення руху молекул, якихось мікрочастинок. Чому назвав таким незрозумілим філософським словом? Не знаю.
-   У вас є іще один твір із цікавою назвою - «Герстекер»...
-   Таке ім'я мав один із героїв роману Франца Кафки «Замок». Не пам'ятаю, яку функцію він там виконує, оскільки роль його епізодична. Але мій твір не пов'язаний із романом Кафки. Опус вийшов «стукітливим», у ньому багато «ударності». А Герстекер - слово, яке теж фонетично «стукає». От я й подумав, чому б так не назвати композицію?
-   Ви написали не надто багато творів. Чому? Це ваш стиль творчості?
-   У порівнянні з іншими композиторами я й насправді написав небагато. Не відчуваю потреби у творчій конвеєрності. У мене особливе ставлення до матеріалу. Я повинен у нього вжитися. Не можу писати нашвидкуруч.
-   Мода на перформанси й хепенінги вже пройшла, але ви й досі активно культивуєте ці жанри. Що робитимете далі - продовжите їх розвивати або переорієнтуєтеся на щось інше?
-   У Німеччині на фестивалях сучасної музики і дотепер активно еволюціонує творчий напрямок інсталяцій, перформансів. Я б не сказав, що ці жанри відійшли в минуле - вони набувають інших форм: усі акціоністські дійства технічно стали краще оснащеними. Тож про якийсь особливий радикальний вихід із ситуації мова йти не повинна.
-   Над чим працюєте зараз?
-   Задумав новий цикл із назвою «Погана музика». Над ним і працюю. Це буде багаточастинний твір для камерного оркестру, можливо, зроблю й для симфонічного. Уже презентувалася одна, умовно кажучи, з частин - для гобоя та камерного оркестру у виконанні «Київської камерати» на позаминулих «Музичних прем'єрах сезону». Я поставив собі за мету написати опус максимально погано, свідомо погано. Матеріал повинен бути огидним за формою, оркеструванням, балансом голосів.
-   Це протест?
-   Не думаю, хоча... Просто багато композиторів прагнуть писати добре, а виходить у них погано, тому я, навпаки, свідомо пишу погано.
-   Не боїтеся, що після цього до вас причеплять ярлик «поганого композитора»?
-   Можливо, якщо «погана» музика, то й «поганий» композитор. Але що вдієш - усього не передбачиш! Я навіть замислив саме з цього опусу почати писати відверто погано. Це наче новий етап у творчості. А скільки він буде тривати - не знаю.
-   Утомилися від театральних акцій, якщо вирішили піти в інструментальну сферу? Адже «Погана музика» пишеться для оркестру?
-   Я думаю, що одне іншому не заважає. Поки мені цікаво працювати в інструментальній галузі, але в принципі - пливу за течією. Раптом згодом мені захочеться попрацювати в інших жанрах, то так і буде.
-   Хепенінги, перформанси вже нікого не дивують, не шокують, тобто те, що колись було авангардним, зараз сприймається як традиційне...
-   Саме так завжди і буває. Нове з часом стає традиційним. Я гадаю, що форми музично-театралізованих акцій житимуть. Цей вид мистецтва займе одну з ніш у загальній традиції. Зараз у культурі, музиці - неймовірно строката картина. Визначальна тенденція відсутня. Кожний композитор - окрема система, осібний «всесвіт» зі своїм стилем і навіть власною формою запису музики. Яка зараз епоха - важко зрозуміти, оскільки і постмодернізм уже лишився позаду. Усе співіснує.
-   Як вважаєте, що надалі вийде на перший план, що домінуватиме у мистецтві?
-   Важко сказати, але думаю, що усе в мистецтві майбутнього визначатиметься індивідуальністю, оскільки вже зараз кожен композитор формує щось своє, неповторне.
У культурі найважливіша річ - індивідуальність, власне бачення. На тлі комп'ютерної стандартизації особливу цінність здобуває творча постать. У мистецтві самовиражається особистість. А в якій формі вона це робить - не важливо. Проявляти себе можна й у жанрі перформансу, і в академічній сфері.
-   А що ви розумієте під поняттям «індивідуальність»?
-   Особистість, яка пропускає крізь себе все, що є на сьогодні, й видає в результаті щось своє. Стиль - от що таке індивідуальність.
-   Вас можна назвати «чистим» постмодерністом - за жанровою спрямованістю, підходом до творчості?
-   Якщо мене таким уважають, заперечувати не стану.
-   Але ви погоджуєтеся з подібним визначенням? Чи вам усе одно?
-   Мене не дуже обходять класифікації, стильові визначення. Якщо я відсторонено дивлюсь на власну творчість, то цілком розумію логіку свого стилю, підходу до мистецтва, бачу, чому моя творчість постмодерністична.
-   Постмодернізм - прояв стилю в сучасному мистецтві або ж це якась загальна течія у культурі?
-   Як я розумію, постмодернізм - це не тільки стиль, а й світогляд. Це філософський, культурологічний, світоглядний термін, - свого роду квантова фізика із притаманним їй принципом невизначеності.
У ньому немає критеріїв, відсутні очевидність і фундамент. За ним відчувається порожнеча. Цей стиль-світогляд закінчується на самому собі.
-   Виходить, у ньому немає глибини? Це така собі гра в порожнечу?
-   Десь так.
-   Тоді для чого він? Хтось же серйозно ставиться до цього стилю, його розвиває, у ньому творить?
-   Концепція в цьому стилі є, але вона не зовсім зрозуміла з погляду традиційного підходу до мистецтва. У постмодернізмі перемішані різні концептуальні шари. Він - утілення гри в концепцію або гри концепціями. Принцип релятивізму або релятивний плюралізм - от що лежить в основі цього стилю.
-   Тож який вихід для себе бачите у цій ситуації, чого прагнете, бажаєте на сьогодні?
-   Творча ідея, і вона мене дуже сильно «заводить», така: простими засобами досягати максимального ефекту. Все повинно бути просто: простий ритм, проста мелодика, проста композиція...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №4, 2014 р.

Фото надано автором статті

 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)