Культурні коди
збереження духовно-інтелектуальної інформації…

     Переді мною лежить зовсім недавно (наприкінці 2013 року) випущений у світ видавництвом «Музична Україна» нотний збірник камерно-інструментальних творів Євгена Станковича. Гарної якості нотна графіка й поліграфія, вишукана обкладинка - прозорі абстрактно-розмиті обриси жіночого силуету в розливі сіро-жовто-зелених тонів, - це картина Андрія Чебикіна,.. Презентувати збірку на сторінках журналу думаю, мені сам Бог велів. По-перше, тому що представляла його на офіційній презентації 12 квітня цього року в рамках великого книжкового ярмарку в «Мистецькому Арсеналі», по-друге, тому що писала вступну статтю не лише до цього, а й до інших видань творів Станковича, випущених «Музичною Україною»: 2002 року вийшли у світ «Дев'ять камерних симфоній Євгена Станковича» у трьох зошитах, а 2008-го - «Камерні оркестрові твори» включно з «Opera rustica» на вірші Бориса Олійника для двох голосів і оркестру, також у трьох зошитах. Зрештою, мені це приємно робити, оскільки люблю музику Станковича, до неї постійно тягнуся, повертаюся, - вона дає мені справжнє задоволення поринати в процес міркування про музику як таку.... Можна було б просто констатувати факт: збірник вийшов, і на цьому поставити крапку. Але не хочеться бути настільки однозначною, коли йдеться про улюбленого автора. Крім того, поява видання наводить на думку про наш поточний культурний контекст. Словом, приводів багато. Тож поміркуймо у двох розгорнутих, лише на перший погляд різних за темами, а насправді взаємозалежних есе...

    ПРО КУЛЬТУРУ БЕЗ ПРИКРАС...
    Словосполучення «збірник вийшов» і поверхово-побіжні характеристики фіксують факт, але не більше того. Хоча практично весь час у нашій періодиці саме так - поза контекстом - висвітлюються культурні, зокрема музичні події: чи то фестивалі, чи концерти, презентації й різні інші імпрези. Але чому мистецтвознавці й культурологи не вписують явища у загальнокультурний контекст? Через острах глянути правді у вічі й виявити «скелети у шафі», про які у нас згадують неохоче, а якщо й обговорюють, то суто кулуарно? Вочевидь, це якісь табуйовані теми. Однак саме з огляду на поточну культурну ситуацію ми можемо оцінити значення тієї чи іншої події, у нашому випадку - вихід збірника камерно-інструментальних творів Станковича. Тому, перш ніж почати розмову про нього, тезово окреслимо сьогоднішній стан української культури.
    Багато вчених-культурологів по-різному характеризували поняття «культура», що з латини перекладається буквально як «оброблення, виховання, освіта». Пропоную зупинитися на ємному й сучасному варіанті, сформульованому російським філософом В'ячеславом Стьопіним. Отже, згідно з думкою ученого, культура - це «система історично розвинутих надбіологічних програм людської діяльності, поведінки й спілкування, що обумовлюють зміни соціального життя в усіх його основних проявах. Програми діяльності, ...що становлять корпус культури, представлені розмаїттям форм: знань, навичок, норм та ідеалів, ...ідей і гіпотез, вірувань, соціальних цілей і ціннісних орієнтацій. У своїй сукупності й динаміці вони утворюють соціальний досвід, що історично накопичується. Культура зберігає, транслює (передає від покоління до покоління) і генерує програми діяльності, поведінки й спілкування людей. У житті суспільства вони відіграють приблизно ту ж роль, що й спадкоємна інформація (ДНК, РНК) у клітині або складному організмі...»
    Що варто виділити словесним маркером у наведеній цитаті? Культура - це, по-перше, важливий інформаційний аспект життєдіяльності суспільства, який має властивість накопичуватися у вигляді соціально-інформаційного досвіду протягом багатьох століть як комплексна «генетична формула». Виходить, що це резервуар для зберігання й передачі життєво важливих для нас знань. По-друге, основна функція культури - не тільки інформувати, а головне - виховувати, розбудовувати мислення, почуття, емоції індивідуумів і людства в цілому. По-третє, саме культура здійснює зв'язок часів: минулого, сьогодення й майбутнього. Отож учений вважає, що, опираючись на теоретичний базис культури, вже сьогодні можна спроектувати інновації в галузі високих технологій майбутніх епох, закласти основи нових соціальних ідеологій і суспільних устроїв. Ну, хіба ці висновки не підтверджують ідею про те, що думка матеріальна? Те, що ми закладемо сьогодні, спрацює в майбутньому. А генерує культурні інновації саме творча інтелігенція. Тож, як бачимо, усе замикається на культурі, глибинно важливій складовій нашого життя.
    І тут виникають запитання: якою ж нині є сучасна українська культура, а у звуженому форматі - музична? у якій ситуації опинилася наша музична інтелігенція? що ми вже сьогодні можемо сказати про модель музичної культури майбутнього? Скажу коротко: відповіді виявляться досить невтішними. Хоча одне беззаперечно, - без жодного пафосу, у нас насправді багата й цікава композиторська школа, котра за сприятливих умов могла би бути однією з найвідоміших у світі. Що означає словосполучення «сприятливі умови», думаю, нікому пояснювати не потрібно: йдеться про активну програмну й, головне, - фінансово-інвестиційну підтримку з боку держави. Поза тим, системно розроблених, грамотних програм розвитку всіх галузей нашого музичного життя просто не існує: ми й досі живемо в інерційному руслі 20-30-річної давнини, усе йде самопливом. Нічого нового не впроваджується, не модернізується старе. А що стосується фінансового забезпечення, то наша держава й чиновники від культури, мабуть, вважають, що це збиткова й нікому не потрібна галузь, яка й так виживе, немов бур'ян. Тому вона дійсно виживає, і вже щонайменше двадцять три роки, тобто весь час державної незалежності: виживає не завдяки, а всупереч.
    Наші фестивалі, що давно втратили через слабке фінансування фактичний міжнародний статус, дедалі частіше проходять в усіченому форматі. Оперний театр - повний застій: щомісяця на афішах міняються назви хрестоматійних класичних оперно-балетних вистав -погано поставлені «Аїди», «Жізелі», «Лускунчики», котрі не мають до української музики жодного стосунку. Оркестри не можуть по-справжньому пропагувати український сучасний репертуар, тому що в бюджеті держави взагалі не існує статті на підтримку й популяризацію національної музики. Музикознавчі праці не видаються, тому й пишуть їх дуже мало, адже для більшості авторів випуск книжки власним коштом - дороге задоволення. Партитури українських композиторів, за якими
повинні навчатися студенти музичних вишів, виходять спорадично. Мабуть, тільки окремим творам Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Ганни Гаврилець - із наших сучасників, і Льва Ревуцького, Олега Ківи й Івана Карабиця - із тих, хто вже пішов із життя, пощастило бути надрукованими за програмою держзамовлення. А що ж інші автори? Тут - прогалина. І це в ситуації, коли «Музична Україна» готова працювати на повну потужність, підтверджуючи свій колишній статус найкращого видавництва в колишньому Радянському Союзі. А воно дійсно було найкращим за якістю графіки, динамікою тиражів, різноманітністю репертуару у порівнянні з такими видавничими мегатитанами, як «Музыка» і «Советский композитор», що мали філії у Москві й Ленінграді (Санкт-Петербурзі).
    І для порівняння, не заглиблюючись у далеке минуле, можна хоча б контурно окреслити ситуацію 1970-1980-х років. Система забезпечення галузі культури була іншою, вірніше, вона перебувала у сфері державної політики, зокрема, держава приділяла особливу увагу популяризації сучасного українського музичного мистецтва. Композитори мали стимул до створення музики в різних жанрах, - наприклад, розвивався оперний театр, опери й балети українських авторів ставили на сцені. Усі установи дотримувалися норм авторського права й композитори заробляли собі на життя винятково своєю професією, що за теперішніх часів є майже неможливим. Багато хто прагнув працювати у кіно, - це була вельми розвинена індустрія, дійсно прибуткова сфера діяльності. Авторам сплачували гонорари за видання їхніх нот, просто за написання музики! Тому що стабільно працювала закупівельна комісія, яка викуповувала у композиторів їхні опуси. Українську музику записували на радіо, створювали спеціальні фонди зі збереження музичної спадщини, певна частина з яких при нашій сьогоденній халатній, часом безглуздій культурній політиці, мабуть, для нас уже втрачена, бо записи треба було модернізувати - перевести у цифровий формат. На концертних майданчиках звучав український репертуар...
    І тут зовсім немає ідеалізації радянських часів або ностальгії за ними, бо при тому режимі були свої негаразди й підводні течії. Я просто констатую те, що було, і що є зараз. Однак це зіставлення - явно не на користь нинішній культурній політиці нашої держави.
    Зараз ми маємо здебільшого музично неосвічене, безграмотне населення, 90% якого сучасною музикою вважає низькопробну попсу. Відбулася колосальна підміна понять. І яку ж політику щодо культури в майбутньому провадитиме нинішня некомпетентна, культурно обмежена молодь? Коментарі зайві...
    Якщо культура - це резервуар для збереження важливої інформації, котра накопичується у вигляді соціального досвіду від покоління до покоління, то чому ж нам не залишити у ньому все найкраще, що упродовж років напрацьовувалося у культурній сфері? Однак ми, відмежовуючись від радянських часів, відкинули багато чого важливого й цінного, але при цьому зберегли баласт, шлаки «совкового» режиму. Хіба ми позбулися радянської бюрократичної піраміди, чиношанування й рабської соціальної свідомості, залежності від чиновницького диктату, шахрайства у вищих ешелонах влади, дефіциту сміливості критичної думки? То на що ж тоді нарікаємо? Адже ми тільки ідеологічно «перефарбувалися», зав'язнувши у нескінченній низці міжусобних олігархічних війн. Любов до власної нації, народу, держави підтверджується справами, а не балачками. А з цим у нас реальна, глобальна проблема.
    Мені можуть заперечити, що, мовляв, у радянські часи тиражувалася сила-силенна ідеологічно заангажованих творів. Так, але серед маси музичного сміття була й висококласна музика чудових композиторів. Макулатурні шлаки існували завжди, не лише за радянського режиму. Чи можемо ми нині похвалитися бездоганністю музичної продукції наших авторів? Аж ніяк. І сьогодні чимало відвертого, низькопробного графоманства, що ховається за маскою високої естетики.
    Публікація, запис, випуск CD різної за рівнем музики, по-перше, скорочує ризик втрати для сучасників і майбутніх поколінь дійсно знакових музичних творів. По-друге, не слід забувати, що кожен товар має власного споживача, а рівень слухацької освіченості й поріг розуміння музики у кожного свій, тому і музичний продукт повинен бути різним. Окрім того, хто виступить у ролі третейського судді, чітко диференціюючи опуси за якістю? Такі вердикти виносить лише час. Та й, по-третє, тільки знайомлячись із різноманітною музикою, написаною сучасними авторами, можна скласти цілісне уявлення про музичну культуру, сучасну композиторську школу, утворену митцями, різними за почерком і обдарованням, - і так було завжди.
    Отже, усім нам варто поміркувати над обставинами, що вияскравилися у культурі сьогодення. Адже, погодьтеся, це просто нонсенс: деякі наші можновладці замість того, щоб модернізувати ефективні апробовані схеми, впроваджувати інновації у сфері культури, весь час шукають привід скоротити фінансування культурно-музичних проектів, зменшити кількість мистецьких навчальних закладів, музичних колективів і театрів, зупинити просування таких важливих акцій, як фестивалі, запис дисків, створення музично-архівних фондів, видання партитур, нот, музикознавчої літератури. Очевидно, ці чиновники не розуміють, що, не докладаючи зусиль до розвитку культури чи - гірше, - спрямовуючи їх проти неї, вони працюють проти власної держави й нації...

    ІНСТИНКТ ПЕРЕДАЧІ ІНФОРМАЦІЇ...
    Так висловився про феномен книги чудовий письменник Фазиль Іскандер, а «авторські послання», що передаються від покоління до покоління, можуть оформлюватися, як відомо, як у сплетінні слів, так і нотних знаків.
    Музичний збірник камерно-інструментальних творів Євгена Станковича - унікальне видання не лише само по собі, а й з огляду на змальований сучасний культурний контекст, Тому просто смішно, що воно вийшло накладом усього 1500 примірників.
    Величезну цінність збірник має вже зараз, оскільки невідомо коли ми ще матимемо нагоду побачити надрукованими інші, неопубліковані опуси митця. Якщо ситуація з культурою в нашій країні не покращиться, то годі сподіватися й на перевидання збірки. Тож найближчим часом вона просто змінить статус - з унікальної на раритетну.
    Гортаючи сторінки видання, внутрішнім слухом інтонуючи музичні теми творів, у ньому зібраних, зустрічаємося із музикою не просто знаного метра сучасності, а композитора першої величини у нашій музичній культурі. Закодована ним у звуках і нотах емоційна й інтелектуальна інформація - це джерело його авторської мудрості.
    Кожний великий художник має свій почерк-стиль, яскраво індивідуальні прикмети, за якими його безпомилково розпізнають. Але бути різноманітним і неповторним у кожному новому творі, уміти висловитися про одне й те саме (оскільки кожний автор має провідну ідею у творчості) в різних жанрових, структурних формах, у щоразу нових поворотах музичної думки, розгортанні музично-сюжетних колізій - це дано дуже небагатьом, лише одиницям, і Станкович - серед них.
    Тому чимало важить і сам музичний матеріал його творів. У низці опусів він просто бездоганний. Його великоформатні симфонії, приміром, «Larga», «Lirica», «Симфонія пасторалей»... А одинадцять камерних симфоній - усі зразкові, в них немає нічого зайвого. Який приголомшливий розсип музичних думок, емоцій, переживань! Так це тільки камерні симфонії, а можна згадати й «Диктум» для малого симфонічного оркестру, що просто перевертає свідомість своїм драматизмом, або яскраву хорову фреску - оперу «Коли цвіте папороть», яка заворожує музично-ритуальною магією, або камерні опуси - езотеричний квінтет духових «Музика для небесних музикантів», загадковий секстет «Що сталося в тиші після відлуння», сюрреалістично-модернове тріо «Квітучий сад... і яблука, що падають у воду» й багато чого іншого.
    Авторський меседж, що утворюється у зчепленні інтонацій і мелодій, - те індивідуальне, що виділяє цього композитора серед багатьох інших. У чому ж притягальна сила його музики? Музика Станковича глибинно концепційна. Здається, і таке враження виникає саме при слуханні творів, що він знає якщо не все, то чимало про життя, і своєю музикою дає нам мудрі поради, ненав'язливо пропонує шляхи вирішення складних буттєвих проблем. Як взаємодіяти із земним соціумом, співвідносити себе з такими глобально складними феноменами, як життя і смерть, яким чином досягти душевного миру, прийняти багато чого складного, проблемного й негативного в цьому житті як даність, знайти самого себе й зрозуміти сенс власного існування, - про це музика композитора.
    А ще вона - про красу земного світу, що розчинена в акварельних або густих олійних звукових фарбах, імітації звучань прадавніх народно-національних інструментів, у заворожуючих вібраціях архаїчних квазіфольклорних мотивів, ламаній, характерно станковичівській крихко-напруженій інтонації, яка огортає всі опуси композитора.
    Ну, а тепер наблизимо об'єктив безпосередньо до збірки камерно-інструментальних творів Станковича. По-перше, тут уміщено практично всі його композиції для скрипки, віолончелі й фортепіано у різних виконавських форматах: для фортепіано - Сонатина (1966 p.), двох фортепіано - «Старовинні танці» (2002 p.), дуетів скрипки й фортепіано - триптих «На Верховині» (1972 p.), Соната-піколо (1977 p.), «Українська поема» (1997 p.), «Присвячення» (2007 p.); для віолончелі й фортепіано - Соната № 2 (1968 p.), Соната № 3 (1971 p.), «Сумної дримби звуки» (1992 p.), «Дует» (2005 p.); для скрипки й віолончелі - Дві п'єси (1972 p.), два тріо для скрипки, віолончелі й фортепіано - «Музика Рудого лісу» (1992 р.) і «Епілоги» (2007 p.). Розташування композицій у збірнику мозаїчне, оскільки представлені твори - дуже різні за стилем та образністю. Але його повноформатність надає можливість всебічного скрупульозного знайомства з окремою, але досить вагомою частиною величезної камерної творчості митця. Хіба це не унікальна риса видання? Багато творів, за винятком триптиха «На Верховині», Сонати-піколо, Віолончельної сонати № 3 і Сонатини (але тільки двох її частин із трьох), виданих у радянські часи, в даному збірнику публікуються уперше.
    Одразу ж впадає в око, що до збірки увійшли твори різних творчих періодів, починаючи фактично з перших проб пера - опусів кінця 1960-х - початку 1970-х років включно з композиціями поточного періоду творчості. Сонатина для фортепіано, дві сонати для віолончелі й фортепіано (№ 2 і 3), Дві п'єси для скрипки та віолончелі - яскрава заявка раннього старту. А тріо «Епілоги» репрезентує нинішній етап. Між цими полюсами - величезний часовий розбіг зі складними зигзагами творчості. Вражаючий діапазон для спостереження за вектором спрямованості в роботі авторської думки! А ще - це можливість постановки багатьох важливих питань. Приміром, музикознавці, які досліджували творчість композитора, переконані, що стиль Станковича практично не змінювався. Але не виключено, що ґрунтовний аналіз усіх композицій цього видання, різних за часом створення, спростує або принаймні піддасть сумніву таку однозначну думку.
    Не заглиблюючись у цю наукову проблему, оскільки вона не є метою презентаційного есе, все-таки зазначу, що стильова метаморфоза мала місце. Найперші опуси автора, тобто віолончельні сонати і фортепіанна Сонатина виписані у доволі жорсткій авангардній технічній манері. Якщо не знати зрілих творів композитора, то можна легко помилитися й не розпізнати авторський почерк. Тільки обізнані з музичною мовою Станковича пізніших періодів побачать у ранніх творах риси його майбутнього яскравого стилю. Ось тут і спливають зв'язки й прямий маршрут від віолончельних сонат і Сонатини до Першої, П'ятої, Шостої, Восьмої камерних симфоній, триптиха «На Верховині», тріо «Смиренна пастораль», «Ранкової музики» для скрипки й струнного оркестру, квінтету «Музика для небесних музикантів» і багатьох інших творів.
    Презентована збірка, як на мене, спонукає у новому ракурсі розглянути й полеміку щодо українського авангарду. Вітчизняна музикознавча думка зазвичай виділяє як національних авангардистів Леоніда Грабовського, Володимира Загорцева, Віталія Годзяцького, Валентина Сильвестрова, що цілком зрозуміло. Саме ці композитори у 1960-х роках (тобто якраз тоді, коли авангард вирував на Заході) стали активно освоювати основи авангардної системи мислення, пропонуючи у своїх експериментальних опусах відповідні музично-художні результати.
    Але хіба не можна до цього переліку додати й Станковича? Якщо категорично відповідати на запитання, то ні, тому що його творчість фактично стала оформлюватися лише з початку 1970-х років. Та й не був він ніколи послідовним авангардистом. Однак із певною мірою умовності долучити його до ряду митців, чиї творчі пошуки лежали у цій царині, можна. Ранні твори композитора, про які вже йшлося, - це яскраві, фахові (попри те, що стартові) опуси, які додають осібних штрихів до феномена під назвою «український авангард». Адже український і західноєвропейський авангард дотичні лише в загальному наборі технічних засобів і мовній лексиці. Але за своєю суттю - це два полярних об'єкти.
    До слова, українські музикознавці так і не визначилися із сутнісними рисами феномена «український авангард». Але на цю дискусійну тему, як бачимо, нас знову-таки вивів збірник, - значить і в цьому аспекті виявилася його унікальність. Від себе ж зазначу, що український авангард гарний у звуковій презентації, бо в ньому переважає виразна, ментально-національна емоційність, на відміну від віртуозної, схоластичної структурності, що є наріжним каменем авангарду західного. В українських авторів на авансцені - пульсація живої, завжди індивідуальної думки, змістовність, психологізм, що не часто зустрічаються в авангардних опусах західних майстрів. У Станковича ж усе це є і навіть більше: у його ранніх авангардних творах проступають легкі домішки гарної звукової графіки, імпресіоністичної колористики, котрі в зрілих опусах проявлять себе уповні.
    Варто також закцентувати, що збірник складено з творів, різних не лише за стилем висловлення, жанровими моделями і датуванням, а й за технічно-виконавською складністю. Поряд з опусами, що потребують найвищого пілотажу виконавської майстерності (як, скажімо, тріо «Музика Рудого лісу»), також надруковано й твори досить демократичні з точки зору дешифрування їхнього образного змісту, спрощеного типу стилістичного самовираження й виконавських завдань. Саме такими є «Українська поема», «Сумної дримби звуки», «Присвячення», тріо «Епілоги». Тож видання може бути адресоване не тільки зрілим професіоналам-майстрам, а й молоді, - студентам музичних училищ і консерваторій.
    Зазначено чимало рис, однак не можу пройти повз іще однієї важливої особливості нотного видання – концептуальності.
    Чому Сонату-піколо саме так названо автором і чи соната це взагалі? Соната - безумовно, що видно за її структурно-композиційними ознаками, які відповідають цьому жанру. А от «піколо» - цікава інтрига для слухачів, Та відповідь проста: «піколо» - тому, що «маленька»! «Сумної дримби звуки» - затаєно-сувора, стримана мелодія, схожа на розповідь-притчу глибинного голосу Природи про саму себе. Задушевна, яскрава, майже нескінченна кантилена «Української поеми» так і проситься на музичну заставку до поетичної кінострічки - фільму, приміром, Олександра Довженка, Юрія Ільєнка чи Сергія Параджанова...
    Триптих «На Верховині» і тріо «Музика Рудого лісу» - полярні твори за образним змістом, стилісткою, кодуванням авторської думки. «Музика Рудого лісу» - один із найтрагічніших опусів Станковича. Секрет назви розкритий в авторському коментарі: «Від жахливої радіації після Чорнобильської трагедії ліс навколо став рудим». По суті, це твір про смерть Природи, усього живого, смерть самого життя. Зіставлення життя й смерті - одна з головних тем творчості композитора. Але в цьому опусі її подано в цікавому аспекті. Перша частина - «Початок... (quasi Preludes)», друга - «Продовження... (quasi Ludus)» і третя - «Кінець... (Postludio)». Начебто все зрозуміло, окрім того, до чого тут «Ludus»(у перекладі - гра)?
    Не занурюючись у деталі й перипетії музичного сюжеті ту, відповім, що образ гри в тріо введено не випадково. Це - структурний концепт твору, коли весь макросвіт о Всесвіту сконцентровано у моторошній, фантасмагоричній грі, що особливо гостро сприймається після тиші (мертва Природа-Життя) попередньої частини. Для чого такий ефект? Аби показати, що навіть найнеймовірніша, страшна гра може стати реальністю. Адже, як відомо, гра - це завжди певні, нехай і тимчасові, умови й правила, простір, із якого, згідно з ігровими закономірностями, рано або пізно можна вийти. Але чи можемо ми вийти зі стану катастрофи, що має всесвітній шлейф трагічності, раз і назавжди? Ні. Тим страшніше усвідомлювати: гра, що могла бути лише віртуальною, стала реальністю, котру ми не тільки спостерігаємо, а в якій існуємо.
    А що ж робиться «На Верховині»? Там відтворено зовсім інший світ - яскравий, барвистий, колоритний, прадавній. Три картини триптиха («Колискова», «Весілля», «Імпровізація») - немов три слайди: музика з посиленим струмом візуальностії Кому співають колискову? Новонародженій, маленькій дитині. Щодо «Весілля», то у Станковича воно архаїчно-язичницьке, колективно-ритуальне, магічне, обрядове. «Імпровізація» - рапсодичний монолог, думний речитатив на тлі Імпресіоністичного пленеру. Чи пов'язані між собою ці картини? Звісно: «Колискова» символізує народження усього живого на землі, «Весілля» - це філософія єднання полярних енергій через їхній діалектизм. А «Імпровізація» - відкритий фінал, як знак незавершеності, альтернативної перспективи. Так кожен із нас проходить подібний шлях: від народження до зрілості через єднання з протилежною статтю, а далі - індивідуальний пошук-імпровізація власної стежини...
    Тож музиканти-виконавці, меломани, музикознавці звертатимуться до цього збірника і виявлятимуть у ньому ще безліч нових цікавих нюансів. Адже будь-яка цінна, глибока книга - це код збереження Інформації. А Євген Станкович своєю збіркою запрошує усіх охочих до цікавої подорожі світом його музичних авторських мандрівок. Залишається тільки взяти видання до рук і почати грати...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №3, 2014 р.

Фото Віктора КРАВЦЕВИЧА



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)