Ганна Гаврилець:
«Успіх для мене - новий твір...»

Мега-фолк-дійства «Золотий камінь посіємо», «Барбівська коляда», розкішні фольклорні обробки - от що одразу ж спливає в пам'яті при згадці про музику Ганни Гаврилець. Багато хто з композиторів звертався й звертається до фольклорних першоджерел, але далеко не всі твори українських авторів насправді чіпляють слухацьку увагу, спричиняють стан душевного захвату від «адреналіну» емоцій, мають такий глибинно укорінений, архаїчно-прадавній, автентичний дух. Задіяно тут, безумовно, не лише композиторський талант, а ще одну вагому складову - генетику крові рідної землі. Вона відчувається не тільки у фольклоризованих опусах, а й у духовних, інструментальних камерних композиціях авторки...
Про жанрові пріоритети, сенс бути композитором, про народження творчих ідей, поняття успішності, про еволюцію музичного мистецтва в цілому й українську музику у добу всесвітньої глобалізації - про все це й інше у розмові з Ганною Гаврилець...

    -     Ганно Олексіївно, почну з традиційного запитання: як «оформлювалася» ваша творча доля? Усе було благополучно з перших же кроків?
   -     Обставини життя із дитинства складалися досить успішно. Музикою я почала займатися в шестирічному віці під керівництвом сільського вчителя Василя Олексійовича Куфлюка у Видиневі на Івано-Франківщині. Він одержав блискучу освіту - закінчив Варшавський університет і консерваторію. У нього я провчилася приблизно рік, освоївши ази музичної грамоти, потім вступила до Снятинської музичної школи у клас фортепіано. Далі була Львівська десятирічка (середня спеціалізована музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької), куди я потрапила завдяки цікавому збігу обставин: директор цієї школи Олександр Дмитрович Тищенко їздив по провінційних містах Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської, Волинської областей у пошуках музично обдарованих дітей. Під час одного з таких рейдів він запримітив і мене, порекомендувавши вчитися далі. Так я опинилася у Львівській десятирічці, де наполегливо опановувала гру на фортепіано, хоч уже тоді любила підбирати й імпровізувати за інструментом, навіть намагалася щось складати. У третьому класі композитор Анатолій Йосипович Кос-Анатольський порадив мені факультативно займатися ще й композицією. Моїм педагогом із композиції у десятирічці був Еміль Дмитрович Кобулей.
-     Ким прагнули стати - піаністкою?
-     Так, дуже мріяла бути саме піаністкою, тому, навчаючись уже у Львівській консерваторії, більшу частину часу віддавала грі на фортепіано. Однак, провівши рік на фортепіанному факультеті, я прийняла рішення серйозно вивчати композицію. Певний час мені вдавалося поєднувати заняття на двох факультетах - фортепіанному та композиторському. По класу фортепіано я була студенткою Павла Тимофійовича Юрженка, а композиції навчалася у професора Володимира Васильовича Флиса. Закінчувала ж я консерваторію тільки по класу композиції.
-     Що ж спонукало до зміни спеціальності?
-     На першому курсі консерваторії я, виступаючи на концерті кафедри композиції зі своїм «Експромтом» для фортепіано, виходить, сама й визначила власну долю. Педагоги кафедри наполегливо рекомендували мені всерйоз зайнятися написанням музики й перевестися на композиторський факультет. Так усе й вирішилося. Ну, а далі була аспірантура Київської консерваторії по класу композиції Мирослава Скорика.
-     З боку сім'ї були передумови до вибору музичної професії?
-     У моїй родині не було музикантів, батьки все життя пропрацювали залізничниками. Я перша пішла по цьому шляху.
-     Просто дивовижно...
-     Так, але всі мої рідні мали прекрасний музичний слух. Бабуся співала в церковному хорі, дідусь, батько й мати теж любили співати. А мене стали навчати музики через моє захоплення фортепіано. Батьки розповідали, що коли я бачила піаніно, мене буквально починало трясти - так мені хотілося щось самій на ньому «зобразити».
-    І що, ніколи не виникало бажання переорієнтуватися на щось інше, взагалі не пов'язане з музикою?
-     Ні, таких думок не було, скільки себе пам'ятаю. Мені навіть важко уявити, що я могла б займатися чимось іншим, окрім музики.
-     Із якого твору ведете відлік опусів?
-     На другому курсі консерваторії я написала Варіації для фортепіано. Пам'ятаю, що цей твір був тоді для мене знаковим і, напевно, саме його слід вважати початком моєї композиторської «спадщини».
-     Звідки до вас приходять ідеї?
-     У мене постійно усередині звучить якась музика, іноді просто какофонія. Тому в побуті я віддаю перевагу тиші й спокою, інакше можна просто збожеволіти. Безліч задумів «рояться» у голові й вимагають виходу. А фабула майбутнього твору викристалізовується лише тоді, коли інтонаційна оболонка опирається на певний емоційний каркас, на той згусток почуттів, яким ти живеш у конкретний момент.
-     Як формується думка-модель написання якогось твору?
-     Я вважаю, що весь потенціал звукового матеріалу існує задовго до моменту його використання композитором. Музичні звуки оточують нас, вони живуть поруч у своєму паралельному світі й очікують реалізації. Композитор у цьому випадку виступає в ролі посередника, вухо якого здатне розчути якісь звукові шифри.
-     Як ви усвідомлюєте, що насправді розпізнали послання, зробили правильний вибір у звуковій масі?
-     У свідомості присутній фільтр, своєрідний цензор. На емпіричному рівні відчуваєш різні потенційні інтонаційні обриси. Слід багато чого подумки переглянути, перебрати, пересортувати, перш ніж знайти те, що потрібно. Іноді, буває, не можеш настроїтися на потрібну частоту звукових коливань, тому так і не вловлюєш найголовнішого.
-     Чи можна говорити, що в музиці відбивається характер автора? Або ж творчість як духовний продукт - це одне, а побутове, приватне життя композитора - зовсім інше?
-     По-різному складається, але, гадаю, вони все-таки взаємозалежні. Про Антоніо Вівальді говорили, нібито він був не дуже приємною людиною. Ми цього не знаємо напевне, але ж яка гарна в нього музика! Очевидно, трапляються випадки, коли феномени - особистість композитора і його музика - не збігаються, залишаючись різними, паралельними сферами. Але я схильна думати, що особистісне кореспондується з музичним: вдача, натура, можливо, підсвідомо, але віддзеркалюються в музиці.
-     Ваша творчість автобіографічна в широкому розумінні цього поняття або ви намагаєтеся тримати дистанцію між творчістю і власне собою як особистістю?
-     Переконана, що творчість від першої й до останньої ноти - це втілення внутрішніх зусиль, ресурсів та енергії автора. У цьому сенсі все, що написано мною, - автобіографічне. От що слід брати за відправну точку в міркуваннях про об'єктивність? Може, слухачам це легше почути, усвідомити. Мені важко проводити якусь межу й вирізняти, у яких творах більше суб'єктивного або об'єктивного начала. Я як композитор відповідаю за будь-яку мною написану ноту, тому вся моя музика прожита й проспівана в кожному звуці.
-     Якщо ваша творчість автобіографічна, то що саме ви втілюєте у ній?
-     Мені далеко не все зрозуміло у власних творах. Найчастіше творчий процес реалізується на рівні інтуїтивного відчуття. Коли щось придумуєш, фантазуєш, то до кінця не розумієш, що саме у такі моменти відбувається. На мій погляд, композитор і не повинен повністю усвідомлювати всі деталі плину творчої думки, інакше створення музики стане досить приземленим і раціональним актом. Інша справа, коли твір написаний, - тільки тоді починаєш його докладно аналізувати.
-     Ну, а що саме формує індивідуальність композитора, його манеру й стиль у музиці, - талант, особлива енергетика?
-     Талант визначає індивідуальність композитора. Але при цьому він повинен обов'язково поєднуватися з професійною виучкою. У такому випадку в автора є шанс висловитися яскраво, виразно, самобутньо й разом із тим доступно. При прослуховуванні творів сучасного польського композитора Зигмунта Краузе складається враження, що він іде всупереч усім існуючим тенденціям. Його музика, на перший погляд, видається абсолютно простою і навіть банальною. Але наскільки він при цьому оригінальний і неординарний завдяки харизмі, яка й визначає його особистість!
-     Виходить, що суть - в індивідуальній енергетиці автора...
-     Напевно. Безліч композиторів щось дуже «оригінальне» придумують у своїй музиці, а суть їхніх творів для слухачів залишається незрозумілою. Зараз практично неможливо стати неординарним у плані музичної мови - усе вже відкрито й безліч разів модифіковано. Тож шлях тільки один - акумулювати, підсумувати, опрацювати, пропустити через себе весь попередній досвід і створити на цій основі власний музичний світ.
-     Чи відчували ви свого часу вплив певних модних тенденцій на собі?
-     У студентські роки, коли ще немає власного стилю, легко потрапити на гачок якогось творчого напряму або відчути магнетизм музики конкретного композитора. Так було й зі мною. Спочатку я сильно захоплювалася Шостаковичем, потім настав період зацікавленості постімпресіо-ністами, далі були проби пера в сфері мінімалізму.
-     У додекафонній, серійній, алеаторичній манері пробували писати?
-     Так, коли вчилася у консерваторії й ще трошки згодом. У «Гравітаціях» - чотирьох п'єсах для фортепіано - є елементи серії. До речі, я складала цей опус, переживаючи певний стан, який мені навіяла природа. В 1998 році 7 листопада випав сніг. Так іноді буває: зміни погодних умов можуть розбудити творчу фантазію. Причому бажання написати «Гравітації» було таким сильним, що мені довелося перервати роботу над іншим твором - «Canticum». Зізнаюся, що люблю працювати одночасно над різними композиціями - великої форми і мініатюрами.
-     Хто з музикантів минулого чи сьогодення був і залишається для вас незаперечним авторитетом?
-     На кожному етапі становлення були свої кумири, але є композитор, який для мене служить зразком. Це Йоганн Себастьян Бах. Його музика лікує. Бах для мене - очищення, точка опори, Світло. Це мистецтво, яке ніколи не набридне, мені завжди його хочеться слухати, я захоплююся його майстерністю. Як не можна осягнути Бога, так, на мій погляд, годі охопити й Баха. Бах - це Бог у музиці.
-     Ситуація творчої кризи типова для всіх креативних людей. Яким чином ви для себе її вирішуєте?
-     Іноді доводиться переживати певний цейтнот. У мене він періодично виникає через необхідність виконання обов'язків, пов'язаних із педагогічною й організаційно-адміністративною роботою в консерваторії. Часу на творчість практично не залишається, що мене страшенно дратує. Пригадую 2005 рік, коли відбулися два мої авторські концерти - у лютому в Національному будинку органної та камерної музики України й у червні - хоровий, у рамках фестивалю «Золотоверхий Київ». Підготовка до них була надзвичайно інтенсивною. Тоді я пережила стан колосальної творчої активності. До червневого вечора в найкоротший термін написала багато нових хорових творів. Ставлячи останню крапку, почувалася спустошеною, але разом із тим - щасливою. Після такого напруження й несамовитого емоційного підйому настав період спаду у творчості. Мені потрібно було відновити сили для чогось нового.
-     Відпочинок для вас - форма цілковитого розслаблення?
-     Ні, відпочиваючи, я все одно готуюся до нового кроку в роботі - накопичую матеріал у собі, постійно його обмірковую. Пишу, щоправда, небагато, переважно мініатюри.
-     Ви проходили якісь етапи у творчості?
-     Думаю, що серйозний поворот у моєму становленні був пов'язаний зі створенням фолк-дійства «Золотий камінь посіємо» за участю Ніни Матвієнко. Це були 1996-1997 роки. Раніше я не працювала в подібному жанрі, та й узагалі не зверталася до музичного фольклору.
-     Чи були інші творчі віхи?
-     2000 року я вперше звернулася до духовної тематики. Брала участь у конкурсі «Духовні псалми третього тисячоліття» у рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ-2001» одразу в трьох номінаціях: для чоловічого хору написала «До Тебе підношу я, Господи, душу мою», для жіночого - «Блаженний, хто дбає про вбогого» і мішаного - «Боже мій, нащо мене Ти покинув?»
-     Що скажете щодо поточного періоду діяльності?
-     Нині відчуваю зміни, які не можу поки до кінця проаналізувати. У що виллються мої інтуїтивні пошуки - не знаю. Думаю, що я залишуся в руслі звичних мені жанрових орієнтирів, однак якісь внутрішностильові трансформації можуть відбутися - або в естетиці, або в музичних засобах висловлення думки.
-     Ви відзначили мистецькі пошуки другої половини 1990-х - 2000-х років і поділилися думками щодо теперішньої творчої ситуації. А що ж раніше - чим захоплювалися, що писали? Якщо не помиляюся, колись ви складали навіть естрадні пісні?
-     Це був щасливий час із 1989 до 1995 року, коли можна було писати так, як хочеш, - тоді ще не існувало шоу-бізнесу. Правда, функціонували худради на радіо, у філармоніях та інших інституціях, але до їхнього складу входили справжні професіонали - люди, котрі могли оцінити рівень поезії, музики. Тому не було вакханалії вульгарності, яку спостерігаємо зараз.
-     А чого раптом ви звернулися до жанру естрадної пісні?
-     Почалося все з того, що я написала музику до постановки за п'єсою Юрія Щербака «Наближення» про академіка, піонера української кібернетики Віктора Глушкова, яка йшла в Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Один із героїв у виставі повинен був співати пісню. Зізнаюся, що ситуація стала для мене шоковою, оскільки раніше я пісень не писала. Причому Щербак нічого не сказав мені про характер музики - я навіть не знала тексту, який повинна була озвучити. Погортала збірник поезії Ліни Костенко й написала свою першу пісню «Не говори печальними очима». Усе вийшло, спектакль пройшов добре, причому пісня припала чи не на кульмінаційну зону драматургії. Такий удалий старт стимулював мою подальшу роботу в цьому жанрі: я написала «Осінню пісню» на вірші Ліни Костенко. її виконав співак Віталій Свирид на конкурсі-фестивалі «Червона рута» в 1989 році. У результаті я отримала другу премію за найкращу пісню. Третя моя пісня - «Благання» на вірші Дмитра Павличка. Кілька пісень у джазовій манері написала для Таїсії Повалій, коли вона тільки сходила на поп-олімп.
-     Як вони називалися, пригадуєте?
-     Обидві пісні на поезію Ліни Костенко - «Хай буде легко» і «Послухаю цей дощ».
-     А скільки пісень ви написали загалом?
-     Близько тридцяти, може більше... Вони, до речі, усі записані.
-     Доводилося працювати на замовлення?
-     Hi, усе було прямо навпаки. Я складала пісню, а потім вона знаходила виконавця. Усі пісні створювалися за велінням душі, - як, приміром, «Мокрий блюз» на вірші Федора Млинченка. Шикарний поетичний текст, повз який я не могла пройти.
-     Чому перестали писати: пропав інтерес або поняття естради просто зникло?
-     Зараз із жанром естрадної пісні все відбувається абсолютно інакше, ніж раніше. Нині немає контролю, тому пишуть, хто як може, не опікуючись проблемою якості музичного матеріалу. Якщо виготовляти одні лише макарони, то й попит буде тільки на них. Але ж можна пропонувати й іншу продукцію, виховуючи слухача, - публіка не така дурна, як думають деякі композитори-піснярі.
-     Ви працюєте переважно в інструментальному й хоровому жанрах. Який для вас пріоритетний?
-     Так сталося, що останнім часом хоровий жанр вийшов на перші ролі. Однак попри те, що зараз я дійсно більше пишу для хору, інструментальній музиці - симфонічній і камерній - теж приділяю увагу. Уся справа в тому, що слово в хорових творах, з одного боку, надихає, стимулює, викликає певний образ, тобто слугує імпульсом для творчого процесу, а з іншого, - воно обмежує. Інструментальна музика в цьому сенсі набагато абстрактніше, завдяки чому відкривається широкий простір для польоту творчої думки. Хоча і тут є свої «підводні плини», які звужують «рамки» для дій.
-     А як щодо інструментальних мініатюр?
-     Люблю складати різні мініатюри - інструментальні, оркестрові й навіть хорові. Сьогодні практично в усіх хорових колективів існує величезний попит на обробки народних пісень - вони цікаві іноземному слухачеві. Тому керівники наших хорів (особливо, готуючись до закордонних гастролей) часто звертаються до мене із проханням написати невеликі хорові обробки народних пісень. Для мене робота над мініатюрою - процес постійний. Цей жанр я не полишаю й працюючи над якимось великомасштабним твором. У певний момент розумієш, що зайшла у глухий кут, і тоді звертаєшся до мініатюри, - це немов своєрідний відпочинок.
-     Хорові опуси на канонічні тексти - «Богородице, Діво, радуйся», «Херувимська», «Stabat Mater», - твори, що відбивають сферу ваших духовних пошуків та інтересів?
-     Вважається, що нині пішла мода на духовну музику. Можливо, це так. Адже довгий час релігійна тема перебувала під забороною. Тому зараз спрацював «ефект маятника». Однак моя увага до духовно-релігійної образності жодним чином не пов'язана з модою - просто сприятливо склалася культурно-історична ситуація. Створюючи духовні опуси, я відчула колосальну відповідальність за те, що пишу: композитор не може фальшивити в такій роботі - це відразу ж чутно.
-     Псалми - це біблійна поезія. Як ви працюєте з нею?
-     Як правило, псалми мають безліч віршів, близько 20-ти й більше. Тож, зрозуміло, доводиться багато чого відтинати й зупинятися на чомусь ємному й невеликому за розміром. У роботі з текстами я взагалі боюся багатослівності. У мене правило - вибирати з тексту концентрат, який міг би найвлучніше відбивати зміст і суть авторської думки-ідеї. Я зазвичай зупиняюся на двох-трьох віршах. Але зовсім інша справа, коли музика пишеться на молитву, таку як «Богородице, Діво, радуйся». У цьому випадку текст мусить бути витриманий від початку й до кінця, і автор не може дозволити собі словесного свавілля.
-     Ваші псалми, різні за змістом, мають одну спільну рису - всі вони камерні, інтимні, емоційно стримані. Ви уникаєте відкритих почуттів?
-     Стриманість, інтимність підказані самим жанром псалма. Молитва - розмова з Богом - це ж абсолютно особистісний процес, у якому неприпустимий елемент гри або фальші. Крім того, дуже легко перейти грань між високим тоном і дешевою екзальтацією. Псалом Давида «Боже мій, нащо мене Ти покинув?» виражає розпач, скоріше, молитовний, а не крикливий стан душі. Сама молитва не допускає експресії. Не можна молитися й при цьому стукати кулаком по столу, рвати на собі волосся. Тут доречні сумирність, терпимість, попри те, що нам усім бракує цих рис. У будь-якому іншому жанрі, можливо, доречний кричущий трагізм, але, знов-таки, якщо це не переходить меж щирої емоції. Трагізм можна передати скупо, без зайвого пафосу.
-     Але, очевидно, справа не тільки в молитовному стані, який навіюють вам псалми, а ще й у натурі автора?
-     Ймовірно, тому я й не прагну йти проти себе.
-     Фолк-дійство «Золотий камінь посіємо», фолк-ораторія «Барбівська коляда», ефектні обробки народних пісень - це, як і духовна сфера, ще одна вагома галузь вашої хорової творчості. З якими першоджерелами народної культури вам найцікавіше працювати?
-     Понад усе, напевно, мене захоплює обрядовий фольклор. У народній творчості я тяжію до суто музичних моментів, а точніше - до технічних (структурних, інтонаційних, ладових, ритмічних, метричних).
-     Обробка народної пісні - це оригінальний авторський опус чи таким його можна вважати лише почасти?
-     Кожна обробка - оригінальний твір, який живе за своїми законами. У народній пісні можуть звучати всі 15 куплетів, і це сприймається нормально. Обробка ж - зовсім інший жанр, що передбачає сценічне виконання. У ньому панують своя драматургія, інші закони часу, простору, структурні параметри.
-     Які труднощі вам доводилося долати у роботі з народними піснями?
-    Авторське втручання потребує певної рішучості. Можна ламати структуру пісні, але головне - не скалічити її суть, не зруйнувати кістяк. Композитор повинен проникнути в природу пісні, усвідомити межі дозволеного, але «підказати» ці межі здатен тільки сам музичний матеріал.
-     Ви звертаєтеся тільки до українського фольклору?
-     Поки що - так. Недавно мені привезли обробки польських народних пісень. Це так свіжо! Мені цікавий сербський, болгарський, румунський, словацький фольклор. Мрію потрапити на якийсь європейський фолк-фестиваль, куди би зїхалися представники багатьох народностей. Наші подібні фестивалі - рівня, м'яко скажемо, шароварного, на превеликий жаль. Фестивальне фолк-дійство повинно потрясати автентичною народною музикою. На таких форумах можна колосально збагатитися в інформаційному плані.
-     У фольклорі - ключ до розуміння культури будь-якого етносу, нації...
-     Саме так. Ми пізнаємо китайців або фінів не завдяки технологічним новаціям, а саме через їхню культуру, мистецтво, національний колорит, екзотику й своєрідність. Чим глибше занурюєшся у народні джерела, чим більше фольклорних шарів «знімаєш», тим цікавіше -відкриваються просто унікальні речі.
-     Глобалізація - процес, який охопив світ. Як у цих умовах зберегти національну своєрідність? Ви не вважаєте, що ми перебуваємо на маргінесах світової культури й мистецтва?
-     Усі явища життя мають як позитивні, так і негативні сторони. Так і з глобалізацією. З одного боку, є позитив, оскільки ми співіснуємо в єдиному просторі з Європою, але з іншого - у багатьох аспектах це має абсолютно формальний характер.
-     Тобто ми не втратили наше національне «обличчя», адже в контексті загальної європеїзації воно так легко може знівелюватися?
-     Думаю, поки ні. Та й не слід боятися контактів з європейським світом, бо без всотування культурних традицій інших народів неможливе існування власного, інакше станеться культурний застій. Щоб вода не закисала, не бродила, вона мусить постійно текти. Процеси передавання однієї інформації, усмоктування другої, асимілювання третьої - нескінченні. Європеїзація, глобалізація саме й надають нам можливість рухатися вперед.
-     Раз ми обговорюємо питання національної самобутності, то хотілося б почути думку сучасного композитора щодо української композиторської школи. Вона має своє яскраве ядро чи усе ще перебуває на стадії збирання творчих сил та енергії?
-     Думаю, що безумовно має. У нас є постаті, на яких рівняються як на вершини, їхній творчий почерк успадковують - це Лев Ревуцький, Борис Лятошинський. Ми маємо блискучу плеяду старших сучасників, чиї імена стали національними брендами - Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Іван Карабиць, Леся Дичко. Українська композиторська школа - неоднорідна, але з різних особистостей складається оригінальна мозаїка стилів.
-     Як вважаєте, чи існує в музиці поняття еволюції?
-     Важко відповісти однозначно. Я схильна думати, що є. Мені здається, що еволюція у вигляді певної програми розвитку мистецтва й культури в планетарному масштабі «записана» як даність в інформаційному полі Землі разом із усіма подіями та явищами життя людства. Просто ми цього не знаємо. Еволюційний феномен існує як абсолют. Кожному композиторові в цьому інформаційному просторі дається щось своє для вираження загальної ідеї.
-     Тобто композитор - свого роду уособлення якоїсь конкретної окремої сутності?
-     Так, кожен автор - носій певної космічної ідеї, яку він реалізує у творчості матеріально-звуковим способом. Йому ці ідеї спускаються З-Понад.
-     Що для вас означає композиторський, творчий успіх?
-     Успіх для мене - новий твір, у якому я виразила все, що мене хвилювало, коли мені вже нема чого додати. От це для мене головний успіх. А потім наступає черга слухачів сприймати мою музику.

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №2, 2014 р.



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)