Золтан Алмаші:
«Музика - це набір кодів,
що були даровані людям Богом або Прометеєм...»

 «Талант - це здатність знайти власну долю». Творча діяльність композитора, лауреата Премії імені Левка Ревуцького Золтана Алмаші, котрий цьогоріч отримав ще й Премію імені Бориса Лятошинського, підтверджує ці слова відомого письменника XX сторіччя Томаса Манна. Алмаші - насправді талановитий, високопрофесійний автор, гідний нагород. Попри доволі невеликий композиторський стаж, він має у своєму доробку чималу кількість творів, причому дійсно цікавих, а не середньостатистичних. І кожним новим опусом він, згідно з філософемою Томаса Манна, прорисовує власну долю - творчу і життєву...

- Пане Золтане, для початку кілька біографічних запитань: ви з музичної родини?
- Почасти. Мій тато - відомий у Львові скрипаль. Він тридцять років працював концертмейстером оркестру Львівського театру опери та балету, а також довгий час був першою скрипкою організованого ним квартету, що активно пропагував музику львівських і закарпатських композиторів - Іштвана Мартона, Дезидерія Задора, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича. Зараз він уже на пенсії, але продовжує займатися діяльністю, пов'язаною із музичною сферою життя, - настроює роялі й фортепіано.
- Як ви стали музикантом: це був вибір батьків чи ваш власний?
- До музичної школи мене віддали батьки, тому що музику любив завжди. Мама й тато працювали, залишити мене не було з ким, тож я регулярно ходив із батьком до оперного театру - на репетиції і вистави.
- А потім усе пішло само по собі...
- Так, далі я вчився у Львівській десятирічці (Львівська середня спеціальна музична школа імені Соломії Крушельницької. - Ред.), яка готує музикантів із подальшою перспективою у музичній професії. Хоча багато моїх однокласників згодом обрали інший шлях, що пояснюється, так би мовити, історично: ми закінчували школу у другій половині 1990-х років, а це був украй важкий час.
- У десятирічці займалися по класу віолончелі?
- Саме так. Десятирічку я закінчив як віолончеліст. Щоправда, у школі почав було відвідувати композиторський факультатив, однак не порозумівся із педагогом. До консерваторії вступив як віолончеліст і провчився два роки по класу віолончелі у Юрія Ланюка. А на третьому курсі приголомшив свого педагога бажанням займатися ще й на композиторському факультеті, причому в нього ж. Ланюк, до речі, мене досить довго від цієї ідеї відмовляв.
- Чому?
- Вважав, що професія композитора відходить у небуття, що вона просто вироджується. А ще він непокоївся, що композиторство мене відволікатиме від занять на віолончелі.
- І як же ви умовили свого викладача?
- Я його запевнив, що ніколи не покину грати на віолончелі. Що ці два шляхи - композиторство й віолончельна практика - абсолютно невіддільні. Так і вийшло: я перестав займатися лише для звітів на академконцертах та іспитах, більше того, у мене з'явилася нова мотивація - виконувати власну музику. Готувався до концертів, підшукуючи новий сучасний матеріал, адже моє навчання в консерваторії збіглося з розквітом львівського фестивалю «Контрасти».
- «Контрасти» сильно вплинули на формування ваших музичних смаків?
- Безумовно. Я став осягати авангард, різні його техніки, у тому числі й мінімалізм. Уся нова музика, якої я доти не знав, линула на мене потужним потоком. Я познайомився з творами провідних композиторів, почув у живому виконанні музику наших метрів - Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова. Зізнаюся, що дуже довгий час, зустрічаючи у якихось статтях імена цих авторів, думав, що це якісь класики минулого, які вже давно пішли у небуття.
Пам'ятаю, як керівник студентського камерного оркестру (я тоді був його учасником), професор Георгій Павлій запропонував зіграти симфонію «Larga». На мене, так само як і на інших студентів, цей твір Станковича справив шокове враження. У багатьох симфонія викликала відверте неприйняття, бо музичний текст цього опусу складний для виконання, розуміння. Ми дуже довго його вчили, навіть в Іспанії з ним гастролювали. Та мене особисто симфонія приголомшила своєю над-могутньою експресією, апокаліптичним, трагічним змістом.
- А як у подальшому ви відкривали для себе музичний світ Станковича?
- На «Контрастах» наприкінці 1990-х виконувалися його «Ave, Maria», «Музика Рудого лісу», камерні твори. Але «Ave, Maria» мені дуже не сподобалася.
- Чому?
- Я очікував почути такого Станковича, якого знав по симфонії «Larga» і Другій віолончельній сонаті, що за стилістикою дуже близькі: багато кластерів, жорстких гармонічних зворотів, сонористики. І ось раптом - зовсім несподіваний кульбіт до «Ave, Maria». Я здивувався, почувши романтичну музику, що звучала десь із годину. Пам'ятаю себе украй розчарованим, тому що мої мізки були налаштовані тоді на сприйняття чогось новітнього, авангардного, новаторського. Приблизно в той самий час я послухав «Серенаду» Сильвестрова для струнних, і от вона повністю перевернула мою свідомість.
- Чим?
- У ній був шлях від сонористики, кластерності до мелодії. А у Станковича в «Ave, Maria» линула просто мелодія. Я збагнув, що мені подобається музика, у якій є шлях від чогось до чогось, коли твір уміщає багато всякого різного. Я за натурою полістилістик. Але от у чому парадокс: коли я вже вчився в аспірантурі Київської консерваторії у Станковича, то сам став писати музику, близьку до мінімалізму, неоромантизму та неокласицизму. Ось тоді я й зрозумів пізнього Станковича, пізнього Сильвестрова і ще - музику Арво Пярта.
- А що скажете з приводу мистецької естетики Юрія Ланюка, він же був вашим педагогом і в класі віолончелі, і в класі композиції у Львівській консерватори?
- Думаю, що він - продовжувач традицій Вітольда Лютославського, Олів'є Мессіана. Щось є в його композиціях і від Клода Дебюссі, Моріса Равеля. Музика Ланюка імпресіоністична, дуже колоритна, барвиста, але разом із тим у ній багато психологізму. Тут не обійшлося без впливу російської школи, зокрема, музики Альфреда Шнітке, Софії Губайдуліної.
- А загалом львівська композиторська школа якою мірою зазнала впливу авангарду?
- У Львові не було тотального захоплення західним авангардом. Львівська школа завжди розбудовувалася в руслі академічного традиціоналізму. А я є супротивником усіляких догм. Мені здається, що все найкраще й актуальне перебуває або поза чимось певним, або на прикордонні - на межі різного.
- У вашій музиці багато прозорості, акварельності, пейзажності й пантеїстичності. Ви, певною мірою, пантеїст?
- Так. У мене є твір для ансамблю «Вмите молоком повітря». Ця метафора сама прийшла мені в голову. Улітку, відпочиваючи на дачі, якось рано-вранці пішов на риболовлю. Пробивалися перші промені сонця, був туман, і повітря - свіже-свіже, справді, наче вмите молоком, воно мало свій особливий запах. Я пережив стан невимовного захвату. От що мені було з цим робити?
- Наступний крок після пережитої емоції - задум нового твору. І як, музика сама собою зазвучала?
- Не одразу. Трапляється, що музика починає звучати разом із відчуванням чогось, але цього разу було не так: спочатку я пережив стан і лише потім з'явилося бажання відтворити його в музиці. Мені хотілося, щоби слухачі через мою музику відчули мій захват від споглядання природи. Гадаю, що саме в цьому й полягає одна з відповідей на запитання, для чого потрібна музика й мистецтво в цілому.
- Ви, як я зрозуміла, дуже любите природу...
- Так! На мій погляд, музика повинна передавати стан свіжості. Це певним чином містерійне відчуття, у якому мені комфортно. Якщо чесно, я найбільше щасливий, коли буваю насамоті на природі. Тоді відкривається інший погляд-ракурс на всі явища: наприклад, можна по-особливому поглянути на звичайний каштан, придивитися до його структури, осмислити його існування в часі й просторі. От у цьому і є якась містеріальність.
- Тобто пантеїзм і містерійність для вас взаємопов'язані поняття. А який ваш твір якнайкраще передає відчуття містерійності?
- «Mirasteilas», що у перекладі означає «той, що дивиться на зірки». Ця назва збігається і з містицизмом, і з пантеїзмом, тобто з усіма складовими моїх творчих шукань та естетики. Опус написаний у формі діалогу двох солюючих скрипок на тлі абсолютної статики оркестру -так змальовуються образи простору, зорь, двох людей, які ведуть бесіду...
- Які ще обставини, причини, окрім бажання поділитися своїми емоціями зі слухачами, стимулюють вас до написання музики?
- Ще одна мотивація до творчості - коли музика починає звучати в голові, причому в певній тональності й тембровому обарвленні.
- Працюючи над твором, йдете за власною інтуїцією?
- Так, тому що інтуїція мене не підводить. Невдачі трапляються тоді, коли починаєш формально розбудовувати тему або мелодію. Потім усе одно відмовляєшся від написаного: списуєш кілька аркушів паперу й розумієш, що поспішив.
- І що робите в такому випадку?
- Викидаю й пишу заново. Хоча з деяких пір я дотримуюсь іншої методики в роботі: тепер я фіксую партитуру одразу ручкою й начисто. Останні два роки навіть великі оркестрові твори пишу тільки так. Зараз уся робота відбувається в голові. Я зробив процес компонування музики для себе більш комфортним.
- Які ще умови роблять процес творення музики комфортним?
- Мені здається, що установка, згідно з якою не можна й дня прожити без написаної ноти, сама по собі дуже неправильна. Не можна писати полову, бо і такії написано чимало. Нині взагалі спостерігається надлишок музичного матеріалу, творче надвиробництво. Потрібно писати, влучаючи прямо в ціль, прямо в точку.
- Саме це робить вас ощадливим у виборі засобів виразності? Надаєте перевагу репетитивній техніці, остинатним ритмічним фігурам...
- Природно, з одного боку, в мене превалює мінімалізм, а з іншого - нова простота, як в музиці Арво Пярта, Олександра Кнайфеля, пізнього Валентина Сильвестрова. Я люблю репетитивність музики бароко, класицизму, навіть рок-музики.
- Вважаєте, що за допомогою репетитивної техніки можна передавати серйозні ідеї, тобто вона має якусь семантичну знаковість?
- Репетитивна техніка, регулярні ритми - дуже давній шар музичного мистецтва. Ця знакова сфера магічна. Взагалі музика - це набір кодів, що були даровані людям Богом або Прометеєм, або інопланетянами, - нехай кожний розуміє по-своєму. Певні прадавні коди у різно-національній музиці різних часів є спільними. Серед них і репетитивність - вельми виразний спосіб подачі й розвитку матеріалу. Вона завжди потужно впливала на слухацьку свідомість. Композитори, які прагнули її позбутися чи нівелювати, в результаті потрапляли у власну пастку, заходили в глухий кут.
- Ваші твори мають гарні метафоричні назви, що випливають із певних емоційних станів, які ви передаєте у музиці. А бувають випадки, коли музику вже написано, а назви все ще немає?
- Це не дуже приємно з точки зору творчого процесу, бо тоді починаєш щось навмисне придумувати. Узагалі, я давно зрозумів, що не слід занадто серйозно ставитися до назв. Колись програмність мені дуже сильно заважала слухати «Фантастичну симфонію» Гектара Берліоза - мене дратувала запропонована автором програма. Читав і думав, де ж буде у творі відбуватися цей епізод сюжету, а де якийсь інший, виникали сумніви щодо правильності розуміння музики. Тоді я відкинув програму й прослухав симфонію «із чистого аркуша». І в такому вигляді вона мені стала набагато більше подобатися. Музика - це мистецтво, яке уникає прямих рішень, воно багатомірне й таємниче. Назва творів завжди має бути умовною. Музиці, за великим рахунком, назви не потрібні. Але якщо композитор дає їх, то вони повинні, на мій погляд, сприйматися, як елемент якоїсь гри.
- Ви позиціонуєте себе як полістилістичного автора. Як вдається уникати еклектики?
- Думаю, що всім процесом керує інтуїція. Стилістика мови різна, але між розрізненими типами висловлення є якісь спільні риси. Мені цікаво знаходити загальне в несумісному - це захоплююче творче завдання. Вважаю, що цікава й висококласна музика народжується на межі стилів.
- Ваша музика має відтінок дистанційованості, відстороненості...
- Дивно. Я, напевно, належу до композиторів проміжного типу. Місцями переважає відкритість, в інших випадках - закритість. Увесь парадокс у тому, що я прагну писати музику відкриту. а вона виходить закритою.
- Хто ж ви за ментальністю?
- Ліричністю й споглядальністю, прагненням до краси мелодії я - українець. А емоційна стриманість іде від угорської генетики. В угорців темперамент контролюється раціо - це їхня прикметна риса.
- Для вас кожний конкретний опус - це пошук?
- Це й пошук, і знахідка.
- Прагнете до різноманітності?
- Свідомого потягу до різноманітності в мене немає, усе виходить само по собі. Є ідея, імпульс, який диктує авторську роботу. Звичайно, я намагаюся не повторюватись. Але якщо раптом музичний матеріал мені буде диктувати умови повтору, то я піду на це. Питання ще й у тому, що музична ідея одним опусом може не вичерпатися.
- Вам не здається, що композитор у всій своїй творчості розробляє одну універсальну ідею?
- Можна розробляти одну ідею, як Сильвестров, а можна й декілька, але насправді таких мегаідей не так багато.
- Кожне нове покоління, у такому випадку, модернізує ідеї попередників...
- Я переконаний, що в мистецтві прогресу немає й бути не може. Є рух від простого до складного, але якість при цьому однакова. Просте так само вагоме, як і складне. Між наскельним живописом і полотнами Леонардо да Вінчі можна спокійно поставити знак рівності - усе це видатні витвори мистецтва.
- Ви автор, який дуже цілеспрямовано й активно пише у бароковому жанрі кончерто гросо. Чим саме він вам імпонує?
- Це живий жанр і, як на мене, він найбільше підходить для камерних ансамблів та оркестрів. У такій музиці кожен оркестрант почувається солістом, адже всі музиканти амбіційні, - а коли присутній певний елемент змагання, то є цікавим і з композиторської точки зору.
- Яким чином модернізуєте цей жанр?
- Через сучасну музичну мову: є алюзії до барокової епохи, але немає стилізації. Я користуюся суто сучасними композиторськими засобами - алеаторикою, сонористикою, пуантилістикою - й акцентую естетику музикування: туті-соло.
- Ваше Кончерто гросо № 4 «Пори року» одразу ж відсилає слухача до мегапопулярних «Пір року» Вівальді. Передбачали такі аналоги?
- Не думав про такі речі, хоча в одній із частин мого твору - «Дуже швидко» - є прямі паралелі з Вівальді. У Вівальді така конкретно зрима музика, що навіть дух захоплює. У його концерті «Літо» звучить протяжна сумовита пісня і раптом - віддалений гуркіт грому. А тремоло - це ж косий дощ! Створюється абсолютно візуальна картина.
- Але і ваша музика така ж візуальна, - коли буквально чуєш, як весняні первоцвіти пробиваються крізь затверділий від зимових холодів ґрунт...
- Так, є й пряма образність. Я авангардні засоби вжив не абстрактно, а прямо зображально.
- Як гадаєте, ваша музика зрозуміла слухачам?
- Думаю, що так, але не дуже широкому колу людей. Емоції залу під час сприйняття моєї музики мене завжди радують. Мені здається, її уважно слухають, тобто емоційна іскра виникає. Ризикну припустити, що середньо-статистичному культурному слухачеві з розвиненою фантазією моя музика імпонує.
- Ви вже не один рік проводите разом з Олексієм Шмураком камерний фестиваль «Гольфстрім». Яка його основна ідея?
- Толерантність, повна свобода без жодних стильових обмежень.
- А що іще притаманно вашому фестивалю?
- Відсутність фінансування. Це принципово безбюджетний фестиваль, тож ніхто на нас не тисне, нічого не вимагає. Усі українські фестивалі - не вільні, залежать від фінансування. Вони зазнають певного диктату щодо репертуару, потреби виконання творів конкретних композиторів. А нам ніхто не диктує концертні програми.
- Що означає назва «Гольфстрім»?
- Опус із таким заголовком є у Вікторії Польової. Назва сподобалася символічністю. Що таке Гольфстрім? Це тепла течія, котра визначає комфортний клімат Західної Європи. Клімат і культура - взаємозалежні речі, а ми - продовжувачі європейської культури, тому Гольфстрім став символічним і для нас: це символ Європи і її культури. Але є в цій назві й нотка суму, тому що Гольфстрім зараз уже практично зник через глобальну зміну клімату. Та наш фестиваль поки живе - всупереч усьому...
- У чому, на ваш погляд, основне досягнення сучасного поставангардного мистецтва?
- У плюралізмі музичних явищ, розширенні музичного словника. Зараз ми можемо сприймати будь-яку музику, тому що наш інтонаційний багаж дуже широкий.
- Як гадаєте, історичний час завжди справедливий до митців, - одних знають як геніїв, інші взагалі забуті?
- Геніїв як таких немає. Просто у Баха, приміром, вийшло висловити щось геніальне тисячу разів, а в Консуело Веласкес - один. Жити з усвідомленням, що Моцарт - геній і мені ніколи не сягнути його геніальності, насправді дуже важко. Легше жити з іншою думкою.
- Якою?
- Що Моцарт - це Моцарт, але я також маю шанс створити щось унікальне. Є композитори, які написали величезну кількість музики, та насправді гарними у них вийшли лише один, два або три твори. Утім хіба від цього їхня значимість зменшується?
- А ви самі прагнете створити щось унікальне?
- Займатися оцінкою власної творчості я не хочу. Думаю, що в мене щось у цьому житті виходить. Чому б ні? У мене є свій музичний світ. Комусь може він подобатися, комусь ні. Я знаю, що мені щось удалося краще, щось меншою мірою. Я - в процесі...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №6, 2013 р.

Фото надане оргкомітетом фестивалю «Другое пространство» (Москва, Росія).



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)