Ну хто не знає легендарну пісню Варлаама? Одразу ж згадуються «Борис Годунов» Модеста Мусоргського, колоритний чернець-розстрига і неповторний голос Федора Шаляпіна. Для тих, хто жодного разу не бував тут, Казань постає в уяві, як архаїко-монументальне місто-міф. У цьому є доля правди, адже воно перебуває під постійним, недремним наглядом-охороною крилатого змія Зіланта з татарської міфології: зображення цього символу-тотема Казані є навіть на гербі міста. Однак столиця Татарстану вельми різнобарвна. Я переконалась у цьому на власному досвіді, так само, як і музиканти «Київської камерати» разом із диригентом ВалерІєм Матюхіним, котрі влітку на запрошення голови Спілки композиторів Татарстану Рашида Калімулліна відвідали це місто з тисячолітньою Історією. Про ті події - кілька есе-імпровізацій...

ТО ЩО Ж ВІДБУВАЛОСЯ У МІСТІ, ТА У КАЗАНІ?..
Столиця кожної країни має свою неповторну, самобутню красу. А для Казані найкраще пасує характеристика «дивовижна», навіть більше того - «колоритна», - означення, що підійде далеко не кожному гарному місту світу.

Колоритність Казані проявляється у зовнішньому архітектурному вигляді й внутрішньому «світоспогляданні», у квапливій, трішки кумедній, але при цьому «пестливій» татарській мові, у специфічній татарській кухні, у манері тамтешніх жителів одягатися, змішуючи елементи етнічних стилів. Місто поєднує риси сучасного столичного мегаполіса, у якому кипить ділове життя, з романтичністю провінційно-патріархальної «дідівської» старовини.

Казань виникла у місці злиття двох річок - Волги й Казанки, на кордоні Європи та Азії, на північних окраїнах величезної прадавньої держави Волзької Булгарії, спадкоємцем якої стало Казанське ханство, що утворилося в середині XV століття. У далекі часи біля стін Казанського кремля велася торгівля й обмін товарами з Русі, Кавказу, Європи, Середньої Азії, Китаю.

На теренах міста завжди проживало (причому в мирному сусідстві!) чимало етносів. Так є й дотепер. Від цієї багатонаціональної строкатості - мабуть І етимологія назви столиці, яку ведуть від слова «казан» (побутова посудина для змішування різного), хоч є й Інші етимологічні версії. За легендою якийсь чаклун порадив булгарам заснувати місто там, де без вогню закипить заритий у землю казан із водою. Цим місцем і виявилася територія нинішньої Казані, що розташовувалася на березі містичного озера Кабан, на дні якого, за переказами, зберігаються незліченні скарби хана Кабанбека, котрий заховав їх під час штурму Казані військом Івана Грозного. До речі, їх і зараз шукають, але знайти не можуть через величезний шар озерного мулу.

У Казані перемішані західний і східний світи в конгломераті різних конфесій із рівноправним верховенством двох - православного християнства й ісламу. Архітектурний класицизм сполучається тут Із бароко петровських часів, пізньоренесансна класика - з псевдомавританськими мотивами, а традиції слов'яно-російського ретро контрастують із радянським конструктивізмом. Маленькі старовинні одно - чи двоповерхові споруди сусідять із висотними новобудовами, а вузькі, звивисті вулички - зі стрункими магістралями. Чого тільки варта центральна площа Тисячоліття, де прекрасний вид на прадавній монументальний Казанський кремль відтіняється силуетами мусульманських мінаретів, «єгипетською пірамідою», у якій розміщується сучасний культурно-розважальний комплекс, і «літаючою тарілкою» - відеоатракціоном. А Палац землеробів на Набережній Казанки! Побачивши його, відчуваєш легкий ефект дежавю: здається, що потрапив у Париж або Відень.

А ще - дивовижно гарний Петропавловський собор у російському петровському бароковому стилі з елементами азіатської екзотики, вибудуваний багатим купцем Міхляєвим на честь п'ятдесятиріччя Петра І і його візиту до Казані. Або вулиця Петербурзька, яка є стилізацією вимощених світлою і темною бруківкою пітерських набережних з імітованими каналами та псевдомістками - «Мойка», «Канал Грибоєдова», «Фонтанка». На цій же вулиці споруджено в бронзі галеру «Твер», на якій 1767 року прибула до татарської столиці імператриця Катерина 1І. Це подарунок жителів міста на Неві казанцям на тисячоліття столиці Татарстану. Або білосніжний Казанський кремль, занесений 2000 року до списку Всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО: в оточенні православних церков у центрі височіє мечеть Кул Шариф.

Усе в Казані красиво й різноманітно, як і ЇЇ Усесвітній Храм, або Храм усіх релігій, котрий не має аналогів у світі, оскільки це авторська робота сучасного художника-архітектора Ільдара Хана. У ньому об'єднані елементи культових споруд різних віросповідань - приміром, православної церкви, мусульманської мечеті, іудейської синагоги, буддійської пагоди. Відразу ж виникає запитання: що у такий спосіб намагався висловити автор? Та повернемося до цього трохи пізніше.

ПІД ЗНАКОМ ЗІЛАНТА...
Прадавній татарський переказ повідомляє, що територія нинішньої Казані просто кишіла повзучими гадами. Мешканці наносили соломи й підпалили зміїне кубло, але крилатий Зілант врятувався. Це казанський тотем: охоронець від нещастя. Тому чимало його скульптурних зображень розкидано по місту. Він височіє на станції метро «Кремлівська», сидить на фонтані «Казан» у парку Тисячоліття. Є навіть Зілантова гора. На його честь названо Свято-Успенський монастир.

Це - всевидюче містичне око. Йому й справді можна по-доброму позаздрити, адже за тисячолітню історію Казані побачити можна було багато чого. Місто кілька разів штурмував Іван Грозний, зрештою, підкоривши у 1552 році. Штурмував його й Омелян Пугачов, розграбувавши, але, на щастя, не зумівши захопити. Відвідували Казань усі Імператорські особи - Єлизавета Петрівна, Катерина II, Петро І, Павло І, Микола І, Олександр II, Олександр III. Єлизавета Петрівна, між іншим, залишаючи Казань, прихопила із собою ЗО котів-хижаків для боротьби з гризунами в Зимовому Палаці, бо саме казанські коти прославилися своїми неймовірними здібностями. За це вони стали постійними героями російських лубочних картинок, та й пам'ятник у центрі головної міської вулиці Баумана - бронзовий кіт Алабрис - було встановлено саме на їхню честь.

На цьому ж «казанському Арбаті» є й пам'ятник легенді світової опери, корінному казанцю Федорові Шаляпіну, а неподалік від нього - Богоявленська церква, у якій хрестили співака. До речі, на місці нинішнього Казанського музичного училища колись розташовувалася земська управа, у якій служив переписувачем Федя Шаляпін. Роки, проведені в Казані, Максим Горький, а тоді ще Альоша Пєшков, уважав найкращими з «університетів» життя: тут він працював підручним пекаря, намагався вкоротити собі віку через нещасну любов.

У поважному виші Росії, нинішньому Приволзькому федеральному університеті, вчилися (так його й не закінчивши) Лев Толстой - за ректорства Миколи Лобачевського, творця «неевклідової геометрії» - і майбутній «вождь світового пролетаріату» Володимир Ульянов-Ленін. Серед знаменитих ректорів університету (а в юнацькі роки і його студентів) був також автор наукової теорії хімічної будови органічних речовин Олександр Бутлеров. Безліч імен людей світової слави!..

Із Казані родом і «великий царедворець» Гаврило Державін, і відомий художник Микола Фешин (за його картини на сучасних аукціонах платять немислимі суми). Звідси походить також відомий письменник-шістдесятник Василь Аксьонов, у будинку-музеї якого зараз проходить літературно-музичний «Аксьонов-Фест». А до нього тут проживала ще одна відома уродженка Казані - Олена Дьяконова, майбутня дружина Сальвадора Далі, відома нам як Гала.

Ледве не на кожному будинку в Казані - меморіальна табличка, куди не глянь - барельєфи, пам'ятники відомим людям, музеї... Навіть назви кафе пов'язані з мистецтвом - «Притулок комедіантів», «Маяковський. Жовта сорочка». До слова, бунтаря-футуриста з Казанню пов'язує тривала історія взаємин. Уперше він виступав тут 1914 року в залі Дворянських зборів і приголомшив публіку як своєю епатажною творчістю, так і екстравагантним «дрес-кодом» - відомою жовтою сорочкою, яка й «подарувала» назву кафе. У цьому ж залі співав Федір ШаляпІн, давали концерти Олександр Скрябін і Сергій Рахманінов...

Не випадково мешканці Казані називають її містом мистецтв. Саме тут пощастило побувати музикантам з України - «Київській камераті», яка практично вперше познайомила казанців із музикою колишньої «радянської республіки». До речі, концерт відбувся на центральному майданчику - у Державному Великому концертному залі імені Саліха Сайдашева, основоположника професійної татарської музики.

Тепер саме час розібратися, як гастрольна програма «Камерати» вписалася до колоритної мультикультурної атмосфери міста.

А БЕТХОВЕН ТАКИ МАВ РАЦІЮ...
Ну, хто не знає знаменитий фінал Дев'ятої симфонії Бетховена на поетичні рядки «Оди до Радості» Фрідріха Шиллера? Головне його гасло - «Обніміться, мільйони!» Цю музику у виконавській практиці «заїздили» до неможливості, буквально до рівня попси, кітчу, тому складно всерйоз сприймати пафосний настрій музично-літературного тексту. Але, хай там як, а основа твору залишається непорушною І важливою у людському сенсі, оскільки в цій короткій тезі - шлях до миру, любові, а виходить - до спокійного існування кожного з нас. А що може бути важливішим за це...
Утім до чого тут раптом Бетховен і його Дев'ята симфонія зі «всесвітнім фіналом»? Відповідь знайдеться сама по собі в процесі роздумів про концертну програму, представлену «Київською камератою» на гастролях у Казані. Слід додати, що величезний зал слухачів, які реагували жваво й активно, був ущерть заповнений, І цей факт не тільки порадував, а й засвідчив доступність нашої національної музики в атмосфері іншої культури. Акцент на солістах-віртуозах практично в кожному запропонованому творі - ще один фактор ефектності, що сподобався слухачам. А як могло бути інакше, адже «Камерата» - ансамбль солістів.

Репертуар був дуже різноманітним: опуси Михайла Глинки, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Вірка Балея, Валентина Сильвестрова, Ганни Гаврилець, Ігоря Щербакова, Золтана Алмаші, Ірини Кириліної, Олександра Левковича. Як такий конгломерат імен авторів І їхніх творів вписався у стилістику міста? Твір якого композитора міг би претендувати на статус основної скріпи програми?

Глинка з його «Блискучим дивертисментом» для фортепіано й оркестру на теми з опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула» презентував російську класичну школу з алюзією до італійського белькантового стилю. Блискуча стилізація в дусі «Пір року» Вівальді в композиції «Якось в гостях у Великого Вівальді» для скрипки й оркестру Станковича - теж апеляція до італійської культури, але тільки часів бароко. Щербаков у симфонії «Warum?» для струнних відсилав слухачів до неоромантичних тенденцій, що позначено назвою опусу - запитанням «чому?», знаком-символом романтичної епохи. Балей у «Співаннях Орфея» для гобоя та оркестру на рівні музичного сюжету занурив слухача в епоху минулого через образ легендарного героя давньогрецького міфу, співака-деміурга Орфея. Скорик у віртуозній «Карпатській рапсодії» для скрипки й оркестру через яскравий і плакатний неофольклоризм так само, як і Балей, звернувся до язичеської стихійності гри мелосу, тембрових фарб з імітацією звучання народних інструментів. Гаврилець у «Хоралі» для оркестру, Левкович у «Колисковій» для альта й оркестру, Кириліна в камерній кантаті «Молитва до Діви Марії» для голосу й оркестру і Сильвестров у «Віснику» для оркестру запропонували музичну емоцію прямо протилежного характеру - спокій, гармонію, умиротворення, причому Кириліна з апеляцією до релігійної молитовності, а Сильвестров через алюзію «квазі-моцартівського» тематизму - до високої сфери духовності музичної думки.

Така розмаїта концертна програма просто ідеально відповідала полістилістиці культури Казані - строкатої, поліморфної, контрастної, еклектичної, але водночас - гармонійної, природної, органічної. Проте я жодним словом не обмовилася про ще один твір, який виконали київські музиканти - камерну симфонію Золтана Алмаші «Розмова двох п'яниць про сенс буття». А між іншим саме цей твір став стрижневим у програмі.

У симфонії є дві «дійові особи», персоніфіковані в партіях скрипаля й віолончеліста, котрі ведуть між собою дискусію, розмірковуючи про життя, сенс власного існування... Думки двох героїв - це світ внутрішнього, суб'єктивного.

Інша образна сфера твору - об'єктивне начало, даність буття, яка Існує споконвіку, не змінюючись упродовж століть, і до якої кожен із нас змушений пристосовуватися. Це - непорушний космічний, Божий закон. Об'єктивну константу уособлює оркестр, розкриваючи її в музиці у різних іпостасях: або як сферичний медитативно-статичний «космос», або в динаміці, що символізує різноаспектність стихії людського існування.

Симптоматично, що обидва світи - суб'єктивний та об'єктивний - мають точки дотику, позначені автором певними інтонаційно схожими мотивами і фразами. Тільки репліки двох персонажів-солістів хроматизовані й дисонантні, що відтворює суперечливість внутрішнього світу особистості, а партія оркестру - діатонічна й гармонійна. На якийсь момент герої, які чимось нагадують кожного з нас, знаходять щось спільне з життєвою даністю: їхні суб'єктивні репліки іноді прилаштовуються до об'єктивного «голосу» оркестру. Але здебільшого речитативи двох героїв звучать дисонантно стосовно об'єктивної константи: контакт із зовнішнім світом - соціумом, біосом, історичною реальністю - відбувається не завжди легко, а іноді - драматично й психологічно травматично. Та й роздуми про сенс буття рідко бувають радісними, бравурними й умиротвореними.

Висновок Алмаші дає в останніх тактах симфонії: оркестр із найглибшого нижнього басового звука поступово, нашаровуючи Інші тони, створює консонантне співзвуччя. Це - символ гармонії світобудови й космосу, візуалізація «архітектури Всесвіту».! вже не важливо, що ця благозвучність злегка порушується кінцевими дисонантними репліками солістів, - космос і його гармонія існують як непохитний закон.

Тож маємо твори трьох митців: Ільдара Хана, Бетховена, Алмаші... Пора розкрити «карти». З Алмаші усе зрозуміло. Бетховен через рядки Шиллера звертається до нас із закликом: «Обніміться, мільйони!» Ільдар Хан у своєму архітектурному ансамблі Храму всіх релігій розкриває

ідею єдності Бога для всіх нас, попри різницю віросповідання. Підсумок у тому (в якому б аспекті його не розглядати - філософському, як в Алмаші, етико-соціальному, як у Бетховена, або релігійному, як у Ільдара Хана), що вся наша суєтність у порівнянні з вічністю в образі Бога-Всесвіту - це безглузда розтрата безцінних енергетичних ресурсів, які дані нам для творення, а не руйнування.

В енергії мирного співіснування людини з людиною, нації з націями, країни із країнами – от у цьому Бог, космос і динаміка руху життя в цілому. Саме цю істину за всіх часів намагалося висловити людству та кожному з нас мистецтво й автори різних національностей через високі зразки своєї творчості...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №5, 2013 р.

Фото Фредерика Лемале "Від із мечеті Кул Шаріф" (фотоальбом «Казань, Вигляд з неба») 

 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)