Валерій Матюхін:
«Процес руху вперед у моїй професії нескінченний...»

    «Київська камерата» і Валерій Матюхін - синоніми. Саме так і сприймаються ці два «феномени» сучасної української музичної культури. Матюхін був фундатором колективу. Він - провідний диригент і піаніст, а ще - невтомний пропагандист української музики.
   Нещодавно «Камерата» переступила поріг свого 35-літнього ювілею, нині відзначає 20-річчя надання їй статусу державного колективу, а Валерій Матюхін - 40 років творчої діяльності і 20 як він за диригентським пультом цього оркестру. Тож є привід зробити зупинку задля того, щоб осягнути увесь масштаб їхніх спільних творчих звершень

   - Пане Валерію, чи сподівалися, що у «Камерати» буде таке довге мистецьке життя, особливо з огляду на не завжди сприятливі умови роботи й часом зневажливе ставлення до культури з боку наших можновладців? Можливо, була якась продумана стратегія розвитку колективу?
-  Для мене стратегія визначилася тільки тоді, коли оркестр 1978 року отримав (нехай не юридичний, формальний, але все-таки!) статус ансамблю камерної музики Спілки композиторів України. Це стало новою, для мене дуже важливою віхою в житті колективу, бо відповідальність за його існування завжди лежала на мені.
-  Були, напевно, іще якісь сприятливі чинники?
-  Тривав безперервний робочий процес - концерти, пленуми, з'їзди, цікаві гастрольні поїздки з українською музикою, зустрічі з композиторами різних республік колишнього Союзу. Життя кипіло!
-  Але колектив міг розвалитися, оскільки довгий час (16 років!) існував як антреприза. Однак 1993 року він отримав статус державного, в 2000-му - національного, а 1996-го одержав Премію імені Миколи Лисенка. Як вдавалось триматися «на плаву»?
-  Сама тодішня атмосфера сприяла звучанню української музики і, до речі, підтримка Спілки композиторів України. 1986 року Євген Станкович був присутній на виїзному пленумі Спілки композиторів СРСР у Ташкенті. Багато хто з делегатів із колишніх союзних республік скаржився на те, що в них не виконують сучасну музику. Станкович же сказав, що в Україні такої проблеми немає, бо є колектив, який регулярно пропагує музику українських авторів. І це було правдою. Факт просування на концертну естраду творів молодих композиторів подобався відділу культури ЦК компартії України. Іноді опус не встигав «відлежатися» після написання, як ми його вже виконували.
-  А відколи колектив зветься «Київською камератою»?
-  У 1989 році назва Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України змінилася на Ансамбль солістів «Київська камерата».
-  Цікаво, як колектив зберігся в умовах розпаду Союзу? Адже тоді дуже багато оркестрів закрили - їх просто не фінансувала держава...
-  Коли розпався СРСР - це був 1991 рік, - ми якийсь час проіснували при громадській організації «Українська Духовна Республіка» і державний статус «Камерата» отримувала як колектив «Української Духовної Республіки», а не Спілки композиторів України. Ще нам дуже допоміг відомий поет Павло Мовчан, який був депутатом Верховної Ради. З ним я познайомився 1988 року через Олександра Левковича, який написав свою П'яту камерну кантату на вірші Мовчана. Одним словом, завжди знаходилися люди, які підтримували «Камерату», як, наприклад, колишній віце-прем'єр з питань культури Микола Жулинський та інші. Вони розуміли, що програма розвитку української музики, яку пропонував колектив, дуже потрібна для еволюції національного мистецтва. Тому «Камерата» весь час була на перших ролях.
-  Ваше перебування при «Українській Духовній Республіці» було недовгим, чому?
-  Сама ідея цієї організації була цікавою і перспективною. Ми починали як найвисокооплачуваніший колектив України, а закінчилося усе їхньою повною нездатністю нас фінансувати в умовах економічної кризи, пов'язаної з першими роками державної незалежності. Ансамбль тимчасово розпався, і я тоді думав, що це кінець. Музиканти розбрелися - хто взагалі виїхав із країни, хто влаштувався на іншу роботу. Від колишнього складу залишилося всього дві людини - я і Ніна Матвієнко. Нас урятувало від повного краху отримання державного статусу, після чого ми стали потихеньку відроджуватися.
-  Ви розпочинали творчу кар'єру як піаніст, багато їздили по Україні й містами колишнього Союзу з ансамблем камерної музики «Гармонія» Київської філармонії. Однак через диригентську діяльність піаністична відійшла на другий план. Останнім часом ви знову виступаєте сольно, причому переважно з творами Валентина Сильвестрова...
-  Так, з 2007 року граю музику Сильвестрова в дуеті зі скрипалькою Богданою Півненко. Одну програму з багателей для скрипки й фортепіано ми показали в Грузії, Чехії, Німеччині, кілька разів грали в Києві.
-  Чому обрали саме Сильвестрова?
-  Тому що переграв дуже багато його опусів як піаніст у молодості. Виконав три сонати, «Музику в старовинному стилі», П'ять п'єс, був першим виконавцем в Україні «Постлюдії» і «Метамузики» для фортепіано з симфонічним оркестром. У кожного музиканта є свій інтимний світ. Отож твори цього автора для мене - це той музичний куточок, у який бажано нікого не пускати.
-  Чому?
-  Тому, що є такі речі, які не варто проговорювати, бо можна сказати не те, що потрібно, й словом порушити гармонію. Якість звука в цій музиці має найвищу цінність. Тому цю красу не хочеться від себе відпускати.
-  «Камерата» від народження в 1977 році пропагує українську музику. Репертуар регулярно оновлюється, але все-таки є якийсь ряд постійно виконуваних композиторів. Не виникає бажання змістити акцент з українського репертуару в бік якогось іншого?
-  Ні. Якби дозволяли фінансові можливості й була зацікавленість держави, я із задоволенням грав би ще більше. Бо яскравої музики не стає менше. З'являється талановита молодь, пишуть нові твори композитори, які в камерному жанрі виступали не так часто, - приміром, Віктор Степурко, Юрій Шевченко. Степурко відомий як хоровий композитор, Шевченко прекрасно реалізував себе у сфері театральної музики. А зараз вони розкриваються в камерно-інструментальному жанрі. Взагалі велика удача, що «Камерата» має унікальну можливість безпосереднього контакту з живими авторами.
У репертуарі колективу багато творів, тому нам не складно підготувати за короткий термін п'ять-сім різноманітних програм, які можна показати не тільки в Києві, але й інших містах України. Хотілося б виконувати опуси численних гідних авторів не один раз у рамках якогось фестивалю. Але проблеми з культурою в нашій країні, мабуть, існуватимуть вічно: декларувати пишні гасла й при цьому нічого не робити - ось така в нашій країні «державна» політика. Та це - шлях до отупіння цілої маси потенційних слухачів, які могли б долучатися до справжньої культури. Це лихо, яке для мене є найбільшим розчаруванням у роботі.
-  Ви грали й граєте музику композиторів різних поколінь. Чи відчуваєте різницю між ними - в естетиці, підході до творчості?
-  Відповісти складно, тому що асоціації, які виникають під час виконання творів тих чи інших композиторів, мають суто особистісний характер. Із молодих авторів мені подобається Золтан Алмаші. Він вже переступив поріг зрілості у своїх опусах. У його музиці відчувається рука майстра і є духовне підґрунтя.
-  А кого ще з молодих можете відзначити?
-  Віталій Вишинський, Олексій Войтенко. Можливо, згодом цікаво себе покажуть Тетяна Яшвілі й Олексій Ретинський. Попри авангардну манеру, мені подобається в деяких творах Любава Сидоренко. У цих авторів відчувається серйозність намірів, є пошук власного стилю. А що буде далі - побачимо.
-  Не так багато назвали імен...
-  Можливо, згодом їх побільшає. Чимало молодих пишуть так, що їхні твори майже не різняться. Дехто длубається у навколомузичних техніках, а ця галузь мені зовсім не близька.
-  Ви маєте на увазі електроакустичну музику?
-  Так. Не надихають мене всі ці технологічні нісенітниці, генеровані звучання, - це псевдомузика й задурювання мозку молодим авторам-початківцям. Адже ті, хто займаються подібними «вишукуваннями», по суті нічого нового не роблять. Вони далеко не піонери в цій сфері. Це вже було давним-давно, починаючи від Джона Кейджа, Олів'є Мессіана, конкретної музики 1950-х років. Усі знані композитори XX століття так чи інакше мали до таких експериментів стосунок. Ну, й чим усе закінчилося? Вони повернулися до традиції - до власне музичного матеріалу.
-  Ви спостерігаєте за розвитком української камерної музики вже понад 35 років. Які метаморфози стилю, естетики вона пережила?
-  Важко сказати. Є, втім, одна цікава тенденція, добре помітна у творчості молодих митців. Раніше шукали зв'язки між композиторами різних поколінь. Наприклад, говорили, що у Володимира Шумейка або Олега Ківи є щось від Мирослава Скорика (це й зрозуміло, оскільки обидва - його учні). Євген Станкович, Іван Карабиць, Валентин Сильвестров - школа Бориса Лятошинського. У нинішньої молоді музика не наслідувальна, за нею взагалі важко визначити, в кого вчилися автори. Вони грамотні, але «обличчя» в їхній музиці здебільшого немає. Є тільки натяки, ескізи...
-  А якби були відчутні запозичення й впливи, наприклад, музики Сильвестрова або Станковича, хіба це було б краще? Тоді казали б, що, мовляв, нахапалися у метрів...
-  Музика - це те, що автор прагне виразити, і це «щось» повинно бути дуже важливим. Навіть ті молоді композитори, яких я виділив як цікавих і перспективних, теж пишуть доволі абстрактну за змістом музику. Якісь твори мені зрозуміліші, інші - «закриті». Адже я в чомусь уже «законсервувався», певною мірою став ретроградом, хоч можу оцінити і якість музики, і ступінь авторського професіоналізму. Просто на теперішньому віковому етапі моя форма мислення уже трохи консервативна. Для багатьох молодих я мастодонт, якийсь музейний релікт. Різниця поколінь завжди себе проявляє. Це неминуче.
-  Поговоримо про ще одну цікаву виконавську іпостась «Камерати». Іще в радянські часи оркестр переграв, окрім української, величезну кількість музики композиторів колишніх радянських республік. Як ви виходили на зв'язок із митцями Вірменії, Грузії, Литви, Латвії?
-  Тоді це було не складно. Латишів Петеріса Плакідіса й Петеріса Васкса, литовця Освальдаса Балакаускаса мені порадив Євген Станкович, він їх знав особисто. Латиського композитора Романа Калсона рекомендував Володимир Загорцев. Через Валентина Сильвестрова я познайомився з Едуардом Айрапетяном. А потім вийшов на телефонний зв'язок з іще одним прекрасним вірменським композитором - Ашотом Зограбяном. На мої запрошення вони приїжджали до Києва, надсилали й привозили з собою ноти.
-  А як ви познайомилися з грузинським композитором Шавлегом Шілакадзе?
-  Випадково, коли їздили до Грузії наводити творчі контакти. У нього, до речі, був колектив «Тбіліська камерата». Ця назва й стала прототипом нашої.
-  Розкажіть, як ви проводили концерти композиторів колишніх радянських республік.
-  У грудні 1977 року колектив виконав першу програму, для якої я придумав девіз «Музика братніх республік». Так потім іменувалися подібні концерти й тривали аж до розпаду Союзу. Ми дуже багато зіграли вірменської, грузинської, прибалтійської музики, тому в одному з номерів «Вечірнього Києва» вийшла стаття-інтерв'ю з Едуардом Айрапетяном, у якому він назвав Київ «містом справджених надій».
-  Вас нагородили дипломом від композиторів Латвії.
-  Так, за пропаганду латиської музики. Це був 1984 рік.
-  Виконуючи музику композиторів «братніх республік», ви мали якусь мету?
-  Звучання інонаціональної музики, на мій погляд, мало йти на користь нашим авторам. Багато з того, що показала «Камерата», не пройшло без сліду в творчості наших композиторів. Найцікавіші знахідки були запозичені.
-  Кілька років тому «Камерата» презентувала циклічні концерти з творів естонських композиторів. Це було ледь не першим знайомством з естонською школою, адже й Арво Пярта оркестр став виконувати вже наприкінці 1990-х і в 2000-ні роки? Для вас узагалі є близькою естетика Пярта?
-  Так, звичайно, але не все в його музиці мені зрозуміло.
-  У його музиці є якась таємничість...
-  Не сперечатимусь, але вона є в усіх великих композиторів. Хіба не загадковий Бах? Все визначає особистість митця. Пярт починав як авангардист, але потім різко повернув у полярну площину. Він просто не міг продовжувати рухатися шляхом авангарду, тому що його композиторське нутро було зовсім іншим. Глибока духовна й етична індивідуальна сутність завжди виявиться через творчість композитора, яку б музику він не писав. Це композитор-мислитель, композитор-пустельник, який знайшов себе й залишається вірним самому собі.
-  А про що його музика, на вашу думку?
-  Його музика, як і всяка інша, - про музику. Усі поетико-теоретичні нашаровання - це тільки суб'єктивні асоціації. Філософські тлумачення іноді бувають доречними, але що таке «філософська музика»? У ній особлива архітектоніка, надбудова, через яку втілюється вищий музичний закон. Його присутність змушує диригента весь час перебувати на належно високому рівні майстерності.
-  Відчуваєте наявність людських емоцій у музиці Пярта?
-  Відчуваю присутність Бога.
-  А людини?
-  Ні, музика Пярта – музика вищих світів. Такою є уся велика музика, у ній багато незрозумілого й незбагненного. І самі композитори багато чого не знають про власну музику. Людський розум не здатний проникнути в її глибини до кінця. Ми можемо тільки здогадуватися, додумувати, міркувати, але якою мірою наближаємося до істини?
-  Едуард Айрапетян - один із видатних вірменських авторів, опуси якого «Камерата» нещодавно грала. Яка його музика?
-  Його музика, не проста за мовою, завжди подобалася щирістю і поступальним внутрішнім розвитком. У кожному новому творі він піднімався, немов по щаблях, нагору. «Камерата» не виконувала його твори майже 20 років. Але опуси 2000-х нічим не поступаються попереднім за якістю матеріалу. Його музика, не втративши нічого з того, що було в ній колись, набула глибокої філософської змістовності. Зараз значно розширився спектр висловлення композитора. Тепер музична думка може текти різними каналами, як у казці про витязя, перед яким відкрито різні шляхи.
-  Повернувшись на новому історичному витку до музики композиторів колишніх радянських республік, не бачите якихось загальних рис у культивації певних тенденцій?
-  Не думав про це. Складно сказати відразу, можна помилитися. Є одна цікава тенденція, яка проступає у композиторів усіх колишніх «республіканських» шкіл, у тому числі й в українській, - пріоритет інструментальних жанрів. От, приміром, у Мирослава Скорика три фортепіанні концерти, вісім скрипкових. У Юрія Іщенка безліч інструментально-концертних творів. У Едуарда Айрапетяна - сім скрипкових концертів, Концерт для двох скрипок, Концерт-елегія для скрипки, альта й оркестру, у Шавлега Шілакадзе - альтовий, скрипковий концерти, Концерт для скрипки й альта, Кончерто гроссо тощо. Але це вже інші концерти. Навіть розподіл сил між солістом і оркестром в них відрізняється. Раніше це був обов'язково діалог, змагання. Тепер же композитори називають свої опуси концертами, але вони далекі від цього жанру в традиційному розумінні, хоча в них є елемент технічної різноманітності.
-  Торік «Камерата» провела монографічний концерт із творів композиторів Казахстану. Ви вперше знайомили українського слухача з цією музичною культурою?
-  У такому обсязі - так. Енергійно-моторна музика. На відміну від нас - українців-«сковородинців», які весь час ходили пішки, казахи їздили верхи на конях. їхні безкрайні степи можна подолати тільки на верблюдах і конях. Тому і музика дуже енергійна.
-  Чим іще вона цікава?
-  Завжди подобається грати музику, у якій яскраво виявлено національний елемент. У казахській музиці він був присутній сповна. Якщо до цього додати ще й чудовий композиторський талант і цікаве структурне вирішення, то музика в результаті виходить просто чудова, як в Артика Токсамбаєва. Його «Бурнабель» і «Сергек» - шикарні твори, які можна грати скрізь і вони вражатимуть слухачів. Він провів тонку роботу з усіма складовими матеріалу - мелодикою, гармонією, ритмічними нашарованнями. Його музика азіатська, у ній немає нічого від європейського мислення. А Схід - справа тонка.
-  У цій музиці інше сприйняття й перебіг часу...
-  Напевно, відчуття часу насправді інше. Час і простір «пливуть», наче марево. Повільна або швидка азіатська музика викликає асоціації з нескінченною дорогою, немає замкненості форми в просторі.
-  Не так давно ви зіграли фортепіанний концерт Фіруза Бахора - всесвітньо відомого таджицького композитора. Вам вона не видалася європейською за стилем мислення і манерою письма?
-  Так і є. Це європейська музика з елементами національного східноазійського колориту. Одні композитори колишніх радянських республік прагнуть більшою мірою осягнути європейську культуру для того, щоб потім із цим багажем створювати національні зразки. Інші, навпаки, намагаються підкреслити національні риси матеріалу.
-  Якою бачите перспективу для «Камерати»?
-  Хотілося б мати нормальну гастрольну діяльність - це раз. Друге - показувати нову музику, хоча вже є бажання зупинитися на «класичних» творах - Сильвестрова, Станковича, Ківи, Грабовського, Скорика, Зубицького, Гаврилець, Щербакова, Алмаші та інших. Я практично переграв усю нашу камерну музику, тож моя душа перед українськими авторами може бути цілком спокійною. Але є твори, які я прагну донести до слухачів, зробити їх надбанням широких мас. Тому що музику, незважаючи на розвиненість засобів комунікації, слід сприймати наживо.
 - Наскільки щасливі у своїй професії?
- Те, що є можливість працювати й одержувати від роботи задоволення, - це щастя. Пам'ятаю, на сорокарічному ювілейному авторському вечорі Євгена Станковича мені довелося досить багато грати його творів як піаністові й в оркестрі. Отож, Олександр Іванович Білаш сказав таку фразу: «Якщо кришку рояля заб'ють цвяхами, Матюхін все одно на ньому зіграє». Для мене ця фраза пам'ятна. Процес руху вперед у моїй Професії - нескінченний.

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №4, 2013 р.

Фото Анатолія СЕЛЕНТІЯ та Юрія ШКОДИ

 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)