У другому цьогорічному номері журналу «Музика» ми надрукували матеріал «Музична критика в сучасному просторі», в якому майбутні музикознавці - студенти Національної музичної академії імені Петра Чайковського представили круглий стіл з проблем музичної критики, що відбувався в рамках «Київ Музик Фесту-2012». Оскільки тема функціонування української музичної критики наразі є вельми актуальною і практично невичерпною, редакція запропонувала продовжити фахову дискусію щодо шляхів подальшого розвитку сучасної критичної думки і подолання кризових явищ у цій важливій сфері, запросивши до розмови усіх охочих висловити свою особисту точку зору. І от ми отримали перший (і, сподіваємося, не останній!) відгук нашого небайдужого автора й читача...

Очевидно, запитання класиків російської літератури - Олександра Герцена й Миколи Чернишевського, винесені, відповідно, кожним у заголовок власного літературного твору, уже давно стали риторичними, - такими собі штампами, що характеризують стан слов'янського розуму і душі. Вони завуальовано проступають навіть тоді, коли не ставляться у дискусіях прямо. Чи варто ними перейматися? Думаю, що запитання «хто винуватий?» можна спокійно опускати, хоч ми й полюбляємо длубатися саме в ньому, причому із претензією до будь-кого, крім себе. Щодо другого, - його задавати, звичайно, потрібно, от тільки кому? Найчастіше учасники полеміки, виступивши зі своїми промовами, так і розходяться, не знайшовши відповіді.

Саме таким і вийшов фінал дискусії круглого столу в публікації «Музична критика в сучасному просторі». Підсумки, висновки, перспективи виходу з «тупикового» стану української критичної думки не були озвучені.

Круглий стіл, яким він зафіксований і опублікований у № 2 журналу «Музика», взагалі важко назвати круглим столом. Акція постає, скоріше, як ряд інформативно-повчальних лекцій кількох музикознавців із вкрапленням окремих поодиноких реплік студентів і композиторів. Аби скласти правильне уявлення про те, що відбувалося, хотілося б побачити повну версію стенограми виступів (її можна було розмістити, приміром, на якомусь інтернет-ресурсі).

Утім подія відбулася й насправді «проситься» до подальшого обговорення, осмислення загальної ситуації щодо стану сучасної критики...

ПОСТЛЮДІЯ№1:
СТАТИСТИКА ПЕРІОДИКИ – ДЗЕРКАЛО КРИТИЧНОЇ ДУМКИ?..

На круглому столі пропонувалася статистика написаних статей про фестиваль «Київ Музик Фест» за останнє десятиріччя, а також дані про циркуляцію друкованих видань. Висновок однозначний: матеріалів, особливо останнім часом, - обмаль, деякі газети взагалі не висвітлюють масштабний столичний форум, матеріали про нього - переважно анонси, релізи, а аксіологічно-аналітичних статей практично немає. Як результат - стан критики різко погіршився.

Але, правду скажемо, з аналітикою й раніше було сутужно, оскільки це - найвищий пілотаж критичної думки (до речі, аксіологічні жанри не мають попиту й через труднощі читання, - адже треба напружуватися!). І в минулому пріоритетними були інформаційні статті, розгорнуті огляди, а огляд - далеко не завжди аналітика. Та й десять років тому так само існувала думка про незадовільний стан критики. Однак, мабуть, багато що залежить від загального культурного контексту, в якому розгортаються музично-мистецькі заходи, у тому числі й критична думка. І якщо назріло питання публічного обговорення ситуації в критиці, то, виходить, за десятиріччя, що пройшло, контекст змінився не на краще.

Для чого підраховувати статті в газетах? Усі, хто хоч якось пов'язаний із музичною критикою, знають, що зараз надрукувати аналітичний розгорнутий матеріал нереально. І динаміка регресу набуває швидкості комети - лік не на роки, а на місяці й дні. Тому деякі газети лише періодично розміщують короткі інформаційні матеріали. Але були і є видання, як, приміром, «День», котрі завжди орієнтувалися переважно на інформаційний жанр. А хіба ми не знаємо, якими стали колись провідні тижневики - «Столичні новини» і «Дзеркало тижня» (немає можливості охопити всі видання)? Обсяг скоротився майже вдвічі. І на чому головні редактори «заощаджуватимуть»? Звичайно ж, на нікому не потрібних, на думку більшості видавців, культурі й мистецтві. Зараз час «смажених» політичних фактів, масових шоу. Культура поступово стає загадковим ієрогліфо-лексичним терміном, адже саме поняття нівелюється. Вона існує у відриві від усього, сама по собі - на маргінесі життя, здебільшого завдяки ініціативі ентузіастів. Ну, й музика і музична критика, зрозуміло, теж.

Що й казати? Усім відомо, що наш єдиний «малогабаритний» (у порівнянні, наприклад, з московською «Музичною академією») науково-популярний журнал «Музика» не виходив два роки (з 2009 до 2011). І не тільки «Музика», а й «Український театр», «Українська культура», «Театрально-концертний Київ». Гадаю, ці видання просто намагалися закрити, адже на думку тодішніх чиновників від культури, вони нікому не потрібні.

Далі: усі наші великі фестивалі перебувають під постійною загрозою зриву. Так було й раніше, про це часто говорили. Але зараз це не просто погрози. Внаслідок зменшення фінансування в «усіченому» форматі пройшли останні «Київ Музик Фест» і «Музичні прем'єри сезону». Керівникам оргкомітетів доводиться докладати титанічних зусиль, щоб якось утримувати форуми на плаву. А які культурні програми супроводжують виїзди наших державних делегацій у різні країни? Українське мистецтво презентується здебільшого через народні пісні, танці, шаровари, гопаки. Фольклор, звичайно, теж важливий, але хіба знають наші державні мужі, що в нас існує висококласна сучасна українська музика? Про який «ідеальний» стан музичної критичної думки може йтися в країні, у якій сьогодні ледь жевріє колись найкраще в колишньому СРСР видавництво «Музична Україна»? У столиці немає навіть нотного магазина!

Проблеми з музичною критикою прямо пов'язані зі станом культури загалом. Культура врешті-решт повинна стати державною політикою. Державні програми мають спрямовуватися на розвиток різних уже існуючих і нових проектів та акцій. Культуру слід навіть якоюсь мірою насаджувати, втовкмачувати у свідомість мас, тому що людина за своєю природою ледаща й інертна, - не напружуючи мозок, вона деградує. І в цій ситуації ЗМІ - не остання складова загального ланцюга.

Улаштовуючи подібні круглі столи, гадаю, варто запрошувати на них видавців, головних редакторів, редакторів рубрик «мистецтво» і «культура» різних видань. І їх, а не самих себе чи колег запитувати про те, чому вони перетворили музичну критику на інформаційну журналістику, чому відписуються коротенькими замітками, анонсами та репортажами і не приділяють уваги розгорнутій аналітиці, чому багато хто з них відмовляється висвітлювати події культури, мистецтва й музики зокрема. Тільки так, вважаю, і можна зрушити справу з мертвої точки. Інакше всі наші акції матимуть вузько цеховий характер.

ПОСТЛЮДІЯ №2:
ІНТЕРНЕТ-ПАНАЦЕЯ?..

Писати про «Фест» насправді стали менше, але стверджувати, що запанувала суцільна криза - явне перебільшення. Оскільки в статистичному огляді на круглому столі розглядалися не лише друковані видання, але й електронні сайти, то як можна було пройти повз матеріали про фестиваль, приміром, 2009-2011 років на порталі «Культура» і сайті Національної спілки композиторів України? Саме для цих інформаційних носіїв тоді музикознавці спеціально писали статті. Як людина, причетна до вітчизняної критики, можу сказати, що про тогорічні «Фести» (2010 та 2011 років) я особисто написала по три розгорнуті аналітичні огляди. А в журналах «Музика» за 2012 рік вийшли два мої ж матеріали, знову-таки присвячені «Фесту-2011» (див. № 1 і № 2. - Ред.). Отже, п'ять великих статей одного автора лише про фестиваль 2011 року, - думаю, це не так мало. Але, очевидно, студенти, що займалися статистикою, або не помітили цього, або не досліджували всі інформаційні джерела, або вибір був тенденційним.

На круглому столі пролунала думка про великі надії на інтернет-ресурси. Працювати з ними - непогана практика, але може мати деякі «побічні ефекти». Цими виданнями найчастіше керують приватні особи, тому спрацьовує «закон хазяїна»: якщо хочу, розміщую той чи інший матеріал, набиваю сайт статтями, причому згідно з власними пріоритетами (інформацією або аналітикою), чи просто фоторепортажами. А якщо портали й форуми безконтрольні, то це - інформаційний смітник. На них можна начебто «сміливо» висловлюватися, та іноді такі форуми нічим не кращі за «жовту пресу». Тож вбачати в інтернет-ресурсах панацею щонайменше дивно.

До того ж є читачі, які ніколи не проміняють друковане слово на електронне, і не тому що не вміють користуватися електронними носіями. Всесвітньо відомий культуролог Умберто Еко у своїх «Замітках на сірникових коробках» обстоює наступне: книга й друковане слово ніколи не зникнуть, тому що цього апріорі не може статися. Згідно з його твердженням, «форма книг визначена нашою анатомією», «вона (книга. - А. Л.) залежить від розміру руки», тому «не може бути меншою за пачку цигарок і більшою за аркуш писального паперу». Причому, на думку Еко, книгу (або журнал, газету. - А. Л.) можна читати «кінчиками пальців», - коли ми, переставляючи книжки, навіть не заглиблюючись у них (адже далеко не всі книги наших бібліотек ми прочитуємо від початку до кінця), гортаємо, розглядаємо, щось із них фрагментарно вихоплюємо. Тому він - за створення й збереження домашніх бібліотек, за читання книжок.

Узагалі сьогоднішній бум на інтернет-носії - це данина технологічній моді. Але мода мінлива. Та й будь-яке нове - це завжди добре забуте старе. Таким чином, рано чи пізно знову виникне інтерес до друкованого слова, хоч і зараз він зовсім не втрачений. Краще прагнути, щоб електронні й друковані ЗМІ гармонійно співіснували, доповнюючи одне одного.

Теза про те, що інтернет мобільніший за друковану періодику, тільки почасти слушна. Тієї кількості газет, яка на сьогоднішній день є в Україні й, зокрема, в столиці, цілком достатньо, щоб забезпечити швидке висвітлення будь-якої культурної акції, якщо газети насправді приділятимуть належну увагу культурі та мистецтву.

ПОСТЛЮДІЯ №3:
НОВИЙ ФОРМАТ КРИТИКИ - ЦЕ ЯКИЙ?..

Перетворення музичної критики на журналістику - ще одна проблема, про яку йшлося на круглому столі. Думаю, цьому явищу є кілька пояснень.

Перше. Ми живемо у вік швидкісних технологій. Час, на думку вчених, прискорив біг, тож нинішня історична фаза - це епоха не осмислень, а змін, зараз все змінюється у найкоротші терміни. Ми встигаємо лише проінформувати, проковтнути інформацію й «несемося» по життю далі. Отже, сам час обумовив культивацію інформаційних жанрів репортажу, анонсу, реклами, огляду.

Друга причина - психологічного характеру. Якщо говорити чесно, то у нас ніколи не було справжньої української критичної думки, вона тут якось не прижилася. Ще десять років тому (та й, ніде правди діти, нині!) тих, хто дозволяв собі хоч йоту критичних зауважень, просто піддавали остракізму. Кажу так, бо випробувала це на собі.

Федір Шаляпін у своїх чудових «Сторінках із мого життя» писав, що в усіх нас - більшою чи меншою мірою - «розкорячене самолюбство». У творчих людей воно взагалі безмежно загострене. Тому критик, наступаючи на хворий мозоль самолюбства композитора, виконавця або організатора якогось фестивалю, автоматично зараховується до ворожого табору. Тоді навіщо критикувати? Краще просто інформувати. Здоровішим будеш...

Коли в нас усе ж таки щось і критикують, то те, що в принципі обговорювати безпечно: творчість композиторів, які вже відійшли в іншій світ; негативи, які геть усім очевидні, або якісь об'єкти загальних нападок, - тоді всі сміливі. Словом, критикують те, що не дасть здачі, бо інакше можна вилетіти з сідла й надовго.

Виявляти недоліки, безумовно, потрібно, але невже слід докоряти тільки «Фестові»? У нас куди не глянь - об'єкти для критики. Тут і репертуарна політика оперного театру, і відсутність пропаганди української сучасної музики, і ще дуже багато чого.

Та найнебезпечніша, на мій погляд, причина погіршення рівня критичної думки полягає в тому, що скоро взагалі не буде кому писати, оскільки молодь, студентство не відвідують концерти, фестивальні в тому числі. Якщо студенти не можуть назвати сучасних композиторів, приміром, київської і львівської шкіл, перекручують прізвища видатних майстрів сучасності, то про що може йтися? Думаю, студентам слід не тільки статистикою займатися, а слухати більше музики, щоб стати критиками...

І який же з цього всього випливає висновок? Що робити? Вихід, вважаю, є, але він дуже важкий, - долати в собі страх, згідно з формулою Антона Павловича Чехова, «по краплині вичавлювати із себе раба», намагатися не лукавити, давати чесні оцінки. І цієї формули слід дотримуватися завжди, а не вибірково й тенденційно. Ще Бернард Шоу писав, що критик, по можливості, не повинен належати жодному «клану», «угрупованню», але це - ситуація «один проти всіх і всі проти одного». На те саме вказували видатні критики минулого, тому що випробували труднощі й наслідки цієї професії на власному досвіді. Ролан Варт, приміром, у своїх знаменитих «Міфологіях» підкреслював, що критик не здатен на «безневинно-чисту критику, не обумовлену ніякою системою» (йдеться про погляди, позиції, переконання). Він не може виступати, на думку вченого, у ролі «невагомого, ідеально-духовного й тому бездоганного арбітра». Усі наші критики належать до якихось «внутрішніх кланів», тому в нас багато що обговорюється в кулуарах, а на ворожі списи нариватися ніхто не хоче.

Зживати соціальний страх - це перше, що корисно для нашої вітчизняної критичної думки. Таким чином і змінюватиметься «формат» критики. До слова, ще одне наболіле питання - про «форматність» порушувалося на круглому столі. Що значить писати під певний формат? Які його критерії і хто їх встановлює? Чи є прейскурант, згідно з яким потрібно викладати думки? Або формат - це зміна лексикону?

Думаю, що зміна формату - це насамперед перевиховання самих себе в плані підходів до критики. Писати без «світського» лукавства, цікаво, різноаспектно й про різне - от і є новий формат. А ще варто вкладати правильний зміст у поняття «критика», тому що серйозна, конструктивна критика - це не тільки виявлення недоліків, але й підкреслення позитивних сторін. Це симбіоз. А то, приміром, деякі критики часом обговорюють замість професіоналізму хорового колективу колір одягу хористок. Не потрібно співати солодкі дифірамби, але й не слід опускатися до рівня «жовтизни» у своїх оцінках. Адже маємо пам'ятати, що при всьому нашому намаганні бути об'єктивними ми все одно - суб'єктивні. «Час - найчесніший критик», - писав Андре Моруа.

 Одним словом, ми повинні навчитися грати за певними правилами, розуміючи, що критика - необхідна складова нашого культурного життя, без якої процес розвитку, просування вперед неможливий. «Де немає волі критиці, там і похвала не може бути приємною», - таким було послання сучасникам і нам, тим, хто живе нині, від великого П'єра-Огюстена Бомарше...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №4, 2013 р.



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)