Франгіз Алі-заде: пряма мова про азербайджанську історію,
культуру і власний творчий шлях

Красива жінка й сильна, харизматична постать - це відчуваєш одразу, навіть не спілкуючись із нею... А потім усвідомлюєш, що перед тобою видатна композиторка сучасності, яку (без перебільшення!) знають у всьому світі. її музика звучить на різних континентах, завжди і скрізь викликає захоплення: у Нью-Йорку, Мілані, Лондоні, Гамбурзі, Люцерні, Цюріху, Токіо, Шанхаї, Сингапур!, Антверпені, Амстердамі, в Норвегії тощо…

 У 1993-му прем'єрою її балету відкривався оперний театр у турецькому місті Мерсіні. їй замовляли і замовляють твори провідні світові виконавці (приміром, видатні віолончелісти Мстислав Ростропович, Йо-Йо Ма) та колективи... Вона - член Асоціації захисту авторських прав Gema, народна артистка Азербайджану, голова Спілки композиторів Азербайджану, постійний учасник міжнародних фестивалів в Америці та Європі, художній керівник музичних форумів в Азербайджані - «Світ мугаму» й «Шовковий шлях», володарка титулу «Артист світу» ЮНЕСКО 2008 року.
Це тільки дрібна частка заслуг і творчих досягнень неординарної людини. Франгіз Алі-заде, насамперед, цікава особистість, приємний співрозмовник зі своєю чіткою думкою щодо будь-яких життєвих і творчих явищ...

- Франгіз-ханум, після розпаду Союзу про культурно-музичне життя колишніх республік ми мало що знаємо. Якою була культура «до» і «після» в Азербайджані, які бачите плюси й мінуси при різних політичних ситуаціях, що втрачено, а що, навпаки, напрацьовано за час державної незалежності?
- Питання об'ємне, важко дати однозначну відповідь. Існуючи в єдиній культурно-інформаційній системі «радянського простору», Азербайджан користувався багатьма благами, як і інші колишні республіки. При Союзі була чудова система триступінчастої музичної освіти. До того ж азербайджанцям дуже пощастило: нашу професійну композиторську школу очолив такий геній, як Узеїр Гаджібейлі, котрого знають за прізвищем Гаджібеков (але на азербайджанський лад правильно говорити Гаджібейлі). Митець розумів, що розвиток композиторської школи за новим вектором може стимулювати лише підтримка й допомога ззовні. Він зважився на сміливий крок, який викликав полеміку та навіть опір з боку місцевих музикантів: запросив до Азербайджану так звану червону професуру. В основному це були євреї, які у Росії - Москві, Пітері (тоді Ленінграді) зазнали серйозного тиску з боку влади. А в нас вони прижилися, тим самим довівши, що Баку - толерантне місто. У цей «десант» входили такі люди, як Леопольд Ростропович, Георгій Шароєв, Георгій Бурштейн, Майор Бреннер. То була ціла плеяда видатних педагогічних кадрів. Жоден із них не поїхав назад, оскільки вони були задоволені прекрасним до них ставленням з боку азербайджанських колег. А інакше й не могло бути, адже всім музично-культурним процесом керував такий професіонал, як Узеїр Гайджібейлі.
- Утім Кара Караєв учився в Шостаковича, а чому не в Узеїра Гаджібейлі?
- Гаджібейлі, почавши займатися з Караєвим, сам спрямував його до Шостаковича. Він відчув, що потрібен приплив нових сил. Це була людина широких поглядів, окрім того, що він був геніальним композитором.
- Він ваш класик, фундатор багатьох професійних традицій...
- Так, початкову освіту він отримав у духовній семінарії в Горі, там навчився грати на скрипці, віолончелі й духових інструментах. Після повернення до Баку в 1907 році створив свою геніальну оперу «Лейлі і Меджнун», котра не має аналогів у світовому мистецтві. У композитора виникла неординарна ідея - поєднати мугам і класичний зразок оперного жанру. Так з'явилася перша в світі мугамна опера (мугам-опера), прем'єра якої відбулася 1908 року. Цей твір не сходить з репертуару нашого оперного театру протягом усієї історії його існування. Кожний сезон відкривається саме нею. У залі завжди аншлаг. Люди активно співпереживають героям, сподіваючись, що трагедії не станеться. Це не опера - це чаклунство.
- Які саме тенденції подальшої еволюції азербайджанської професійної композиторської школи започаткував Узеїр Гаджібейлі? Якою людиною він був?
- Узеїр Гаджібейлі визначив шляхи розвитку азербайджанської музики в усьому. Дивуєшся, як одна особа змогла стільки зробити! Це була титанічна праця. Він не мав ані родичів, ані дітей. Дружина була його соратницею. Гаджібейлі був надзвичайно добрим, не міг пройти повз нещастя колег, друзів. Наприклад, зустрівши дитину, яка жебракувала на вулиці, він обов'язково забирав її до себе: годував, одягав, знаходив для неї притулок або заможну родину. В ньому поєднувалося все - великодушність, милосердя, бажання робити добро людям і геніальність як композитора й музикознавця. Він першим написав роботу «Основи азербайджанської народної музики», у якій викладено історію, пояснено структуру семи наших основних мугамів. Нещодавно її переклали на англійську мову. Ми не встигаємо перевидавати цю працю, - такий на неї величезний попит. Окрім того, Гаджібейлі був ще й журналістом, публіцистом, організатором перших в Азербайджані симфонічного оркестру та хору...
- Але він жив у складні часи. Як пристосовувався до ідеологічних перегинів?
- Ідеологічні перегини були скрізь у ту насправді нелегку пору. Іноді читаєш його статті й дивуєшся: невже це він написав? А потім звертаєшся до наступних робіт і розумієш, як йому було тяжко. Він, звичайно, лавірував, як міг, у ті непрості радянські 1930-ті, особливо у 1937 році. Але Гаджібейлі допомагав, просто рятував композиторів і музикантів від репресій, так само як і Шостакович, Хренников у Росії.
- А які претензії виставляла влада до азербайджанських композиторів, що саме їй не подобалося?
- Застосування у професійній творчості мугамів, оскільки це - палацове мистецтво. Потрібно було, згідно з тодішньою ідеологією, опиратися на народну пісню. У ті часи мало місце засилля радянської масової, патріотичної пісні, що звучала повсюдно. Діти росли не на азербайджанській музиці. Загалом свідомість мас формувалася в штучно створеному континуумі. Звичайно, траплялися серед усереднених опусів гарні твори, як у Шостаковича, Прокоф'єва. Існували ідеологічні перепони, але ніхто, на щастя, не вмер, усе обійшлося. Композитори продовжували писати, знаходили творчі шляхи виразити те, що їх хвилювало. Так що не варто думати, що все було тільки погано. Було й гарне. Проводилися декади, Дні культури, які збагачували, розширювали мистецькі обрії музикантів.
- Тобто все залежить від точки зору, від внутрішньої, власної позиції?
- Так, усе залежить від того, як сприймеш ситуацію. Тодішня ідеологія була смертельною, можливо, для тих, хто тільки починав робити перші кроки в музиці. Але, думаю, це були люди, у яких не було сильного внутрішнього композиторського стрижня. Якщо в людини є бажання писати музику, вона робитиме це попри все, хоч руки їй відрубай. А азербайджанські композитори завжди багато працювали, тому ми й пишаємося своєю музикою з повною на те підставою.
- Виживати в складних політичних умовах завжди не просто. Так з'являється дисидентський соціальний прошарок...
- Ніколи не любила дисидентів. Жити у своїй країні й тримати камінь за пазухою - я це розумію як зрадництво. Це як мешкати з людиною і весь час мати щось проти неї. Азербайджанському народові взагалі не властива така дволикість.
- А яка ментальність азербайджанської нації?
- Азербайджанці - народ дуже дружний, відкритий. Ми вірні тій системі й державі, в якій живемо. У нас практично не було дисидентського руху. Люди в нас надзвичайно талановиті. У цьому легко переконатися за нашими мугамами, майстерністю їхнього виконання. У важкі ідеологічні часи це мистецтво було в тіні. Але ж воно не зникло і зараз дуже стрімко розвивається.
- Але у вас, можливо, не було надто напруженої політичної ситуації?
- Гонінь, особливо жахливих репресій ми не зазнали. Кара Караєв, який певний час головував у Спілці композиторів Азербайджану, був дуже лояльною людиною. Він отримав освіту в Москві, був знайомий з Луїджі Ноно, сам переклав з німецької мови на російську книгу Богуслава Шеффера, по якій ми вивчали додекафонну техніку. Він відкривав перед учнями безліч можливостей, давав широку вулицю в слуханні будь-якої музики, вивченні різних стилів. Але при цьому кожний, на його переконання, мусив обрати свій шлях. Із його класу вийшли композитори різних творчих орієнтацій.
- Як позначилася на розвитку азербайджанської музики ждановська постанова 1948 року?
- Певної шкоди, звичайно ж, вона завдала. Якось Узеїр Гаджібейлі приїхав у Тбілісі з цілою плеядою молодих азербайджанських авторів, які написали симфонічні твори. Серед інших був і Султан Гаджібейлі, двоюрідний брат Узеїра, який представив геніальну симфонічну картину «Караван» - шедевр, котрий з шаленим успіхом виконують в усьому світі. В основу композиції покладено принцип равелівського «Болеро», тільки на азербайджанському матеріалі. І раптом після цього тбіліського огляду у московських газетах з'являються «цензурні» статті. Критикували за «незрозумілі оркестрові звучання», «неясність інтонаційної мови». Тобто через пресу відверто натякали - мовляв, молоді люди, беріть курс «правіше». Тож композитори «повернули» в бік народної пісні, і в цьому був певний позитивний момент. Але, на жаль, перспективу пошуку, експерименту було придушено. Гадаю, що якби не ця постанова, то розвиток азербайджанської музики міг бути іншим - більш прозахідним, сміливішим.
- На які роки припав розквіт азербайджанської композиторської школи?
- 1960-1970-ті. Це був розквіт консерваторії. Ми мали найсильнішу композиторську кафедру. З усього світу приїжджали вчитися у Кара Караєва. У нас здобували освіту болгари, румуни, представники інших країн.
- А як складалася в цілому культурна ситуація після розпаду Союзу?
- У нас була повна криза, цілковита. Добродушність, довірливість, як ментальні риси азербайджанського народу, не завжди позитивно впливали на його долю. Від радянського уряду ми отримали гарну пігулку, коли Горбачов став на бік Вірменіє, знищуючи азербайджанців, замість того, щоб бути «батьком» для всіх народів, за які узяв відповідальність. 1990 рік, кривавий січень я ніколи не забуду, коли вулицями Баку ішли танки й давили нашу молодь, яка думала, що все це просто погрози й не дійде до кровопролиття. Був шквальний вогонь. Навіть карету швидкої допомоги, яка їхала рятувати поранених, розстріляли дробовою чергою. Сто сорок сім людей були просто «розмазані» по бруківці. Усі могили загиблих знаходяться на найвищому місці в Баку, щоб ніхто не забував цієї страшної трагедії. Ніч із 19 на 20 січня 1990 року стала для нашої нації моментом дорослішання. Ніби спала рожева вуаль із очей народу, ми перестали вірити, що всі ми брати, ми все ще друзі. Потім був Карабах, період розрухи, голоду. Багато хто покинув країну. Моторошно усе це згадувати.
- А зараз Азербайджан - економічно розвинена країна?
- Так, після 1994 року, коли був укладений «контракт століття» Баку - Джейхан і Азербайджан став одержувати дивіденди від видобутку своїх корисних копалин (а саме - нафти і газу), ми почали здійматися на ноги.
- Наша зустріч проходить у Дні азербайджанської музики в Україні. Ви приїхали до Києва з великою делегацією азербайджанських митців - композиторів, музикознавців і виконавців. Особливий інтерес в української публіки й фахівців ви-кликали унікальні молоді музиканти, які грають на народних азербайджанських інструментах - тарі, каноні й кеманчі. Вони виконували твори азербайджанських композиторів, а також демонстрували мугам - славетне стародавнє мистецтво вашого народу, яке ЮНЕСКО по праву оголосило одним із шедеврів усної й нематеріальної спадщини людства. Тож у розмові ми, звичайно, не можемо оминути цієї вельми цікавої теми. От, наприклад, про Фікрета Амірова, практично ровесника Кара Караєва, пишуть в енциклопедіях як про творця унікального жанру-симфонічного мугаму...
- Так, він став законодавцем зовсім нового жанру. Симфонічний мугам - це надзвичайний феномен, особлива музична специфіка, колорит. Леопольд Стоковський виконував симфонічний мугам «Шур» Амірова в багатьох гастрольних імпрезах. Він казав, що після цього твору вже далі концерт продовжувати безглуздо, публіка не сприймає іншу музику, бо починається справжня овація. Тому мугам він ставив у фіналі програми.
- Зараз розвиткові мугамного мистецтва в Азербайджані приділяється багато уваги?
- Ми вже втретє провели розкішний фестиваль «Простір мугаму», я є його художнім керівником. Він надзвичайно популярний, кількість гостей зашкалює. Доводиться відмовляти багатьом охочим, тому що всіх прийняти просто немає можливості. До нас приїжджають представники з 24-х країн: від Китаю (у них там муками) до Андалузії. Під час фестивалю проводимо симпозіум на рівні ЮНЕСКО, конкурс молодих виконавців, цикли симфонічних і камерних концертів, спектаклів мугамних опер, етно-мугамно-джазових концертів, що проходять у нічних клубах...
- Такі фестивалі мають тематичну концепцію?
- Звичайно. От, наприклад, третій мугамний фестиваль пройшов під концептом «Від майстра до учня» з показом спадковості традиції, принципу живого спілкування.
- А західні виконавці можуть опанувати мугам, чи для них це складно?
- Треба відчувати специфіку мугамів, мати слухову практику, увібрати поняття про культуру їхнього виконання, як кажуть, з молоком матері. Мугами - це насамперед горловий спів, секрет якого так просто не віднайдеш. Наприклад, тибетський спів. Хіба можна його повторити? Ні, тому що із самого народження до такого співу привчають - певним чином розробляють голосові зв'язки. У мугамах найяскравіше проявляється національна генна пам'ять: її виховати неможливо, з нею потрібно народитися. Наші співаки виступають в італійських (і не тільки) театрах, легко виспівують найскладніші оперні партії, віртуозні фіоритури. А от чи зможуть італійські вокалісти відтворити азербайджанський мугам? Ні, тому що різною є будова гортані.
- Чи можна нотами зафіксувати всю інтонаційну складність мугамів?
- Ні, це неможливо. Нотування мугамів нічого не вирішує, бо ноти фіксують лише канву. В мугамах насправді дуже складна інтонаційна структура, багато непередбачуваних ритмічних моментів. Константа мугамів полягає у їхній імпровізаційній сутності. Як її можна записати нотами? Мугаматист не може повторити двічі виконання того самого мугаму. Щоразу в ньому виникають нові нюанси. Усе залежить від настрою музиканта.
- Ваші твори виконують у багатьох країнах. Як ви, незважаючи на досить-таки драматичні обставини, які переживав Азербайджан після розпаду Союзу, зуміли «завоювати» весь світ?
- Думаю, що везіння відіграло чималу роль. Але, насамперед, я багато чим зобов'язана видатним виконавцям. До мене стали звертатися такі відомі колективи, як американський «Кронос-квартет»: на замовлення його керівника Девіда Харрінгтона я написала «Апшерон-квінтет» для підготовленого фортепіано й струнного квартету. Прем'єра твору відбулася в театрі Шатле у Франціїз великим успіхом. Із замовленнями на твори не раз звертався Берлінський філармонійний оркестр...
- Ваша музика звучить не лише в Європі, а й в Америці...
- У 1988 році відбулася моя перша поїздка до США. За двадцять чотири дні я об'їздила практично всі штати. Незабаром мене запросили до Лос-Анджелеса в Інститут Арнольда Шенберґа, директором якого був Леонард Стайн. Він послухав мою музику, перейнявся нею, попри те, що делегація музикантів із колишнього СРСР була великою.Також прослухав і високо оцінив запис із моїм виконанням Сонати для фортепіано Софії Губайдуліної. До речі, мало хто знає, що я була першою виконавицею у колишньому Радянському Союзі фортепіанних творів Арнольда Шенберґа, Антона Веберна, Альбана Берга, Олів'є Мессіана, Пауля Хіндеміта, Джона Кейджа, Джорджа Крама. Про Олексія Любимова всі знали, а про мене - ні, оскільки не було жодної реклами.
- Тоді виконувати авангард - це був сміливий вчинок!
- Так, я переграла досить багато сучасних опусів: діставала ноти, переписувала. Всі дивувалися тому, як швидко я запам'ятовую музичні тексти. Але головне для мене було не так вивчити напам'ять, як донести до слухачів задум твору, виконати його таким чином, щоб він їм припав до душі. Сучасну музику я завжди грала осмислено, не як якусь екзотику. На третьому курсі сама написала Сонату для фортепіано № 1 у додекафонній техніці, присвячену Альбану Бергу. Її, до слова, прослухав Іван Карабиць, коли побував у Баку разом із делегацією за творчим обміном. Твір йому дуже сподобався. Він мені розповів, що в Києві є цікаві композитори - Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський. Коли ж я приїхала до Києва, Іван Карабиць познайомив мене із Сильвестровим. Йому теж сподобалася моя Соната, він порекомендував зробити запис, що й вдалося здійснити трохи згодом у Москві. Тобто спочатку я більше показувала себе як піаністка, але поступово зазвучала й моя власна музика.
- Соната стала щасливим квитком?
- Напевно. В 1976 році була поїздка до Італії у місто Пезаро, яке було на той момент комуністичним (комуністи в ньому зайняли мерію). Там відбувся міжнародний симпозіум «Італія-СРСР», присвячений творчості молодих композиторів. На ньому були присутні Тихон Хренников і Кара Караєв. Я зіграла свою Сонату для фортепіано. Усі були вражені, оскільки авангард був заборонений, а тут якась дівчинка з Азербайджану приїжджає в Італію і грає додекафонний твір. Проте поступово про мене стали дізнаватися у різних республіках і країнах. Реклами не було, бо я ніколи не вміла себе рекламувати. Поки мене не покличуть, сама себе не пропоную - такий у мене характер.
- А як продовжилося знайомство з Леонардом Стайном?
- У1989 році я отримала запрошення від нього зіграти концерт із творів авангардистів в Інституті Шенберґа. Це була зоряна година в моїй кар'єрі, тому що там я познайомилася із дружиною Луїджі Ноно, дочкою Арнольда Шенберґа - Нурією Ноно. На моєму концерті також був присутній Микола Слонімський. Слухачі висловлювали захоплення від мого виконання, тому що я добре себе показала і як піаністка, і як композитор зі своїм прем'єрним твором «Music for piano».
- А із чого почалася ваша співпраця з «Кронос-квартетом»?
- Ситуація моїх творчих стосунків із цим колективом була дуже незвичайна. Журнал «Америка» іноді випадково потрапляв до нас у Баку. Отже, якось на обкладинці такого журналу я побачила фото «Кронос-квартету». Музиканти прославилися вже тоді як виконавці різних творів - класичних і сучасних, причому зі світловими ефектами, незвичайним сценічним оформленням кожного опусу. Ансамблісти мене вразили зовнішнім виглядом: усі були в шкіряному одязі із заклепками, креативними зачісками. Для нас то була закрита тема, бо ми виховані на інших, ретроградно-академічних уявленнях про квартетні колективи. Я була від них у захваті. А та пора -1991-й або початок 1992 року - для мене стала дуже нелегкою в особистісному й творчому планах.
- Чому?
- Це був період страшної депресії. У країні введено комендантську годину, всі мистецькі інституції закрито, фестивалі, концерти скасовані, інформаційна блокада - нічого не знаєш, не розумієш ситуацію. Мене багато хто запитував, чому не виїхала з Азербайджану? З моїми можливостями, на думку оточення, я мала б давно емігрувати на Захід. Але в мене була маленька дитина, ризикувати родиною я не могла. Чесно кажу, якби не дитина, напевно, вкоротила б собі віку... І от, як зараз пам'ятаю, сиджу вночі й розглядаю цей американський журнал. Думки безрадісні. І раптом - диво, дійсно Бог допоміг. Лунає дзвінок і в слухавці звучить англійська мова. Я подумала, що хтось із моїх друзів-хохмачів серед ночі вирішив наді мною покепкувати. Тому кинула трубку, не ставши розмовляти. Але знову чую дзвінок і знову - захоплена англійська мова. Я зрозуміла, що це щось серйозне. Вранці мені подзвонили з Москви, із Всесоюзного авторського агентства, і повідомили, що американський «Кронос-квартет» їм надіслав телеграму: вони хочуть замовити мені твір (тоді замовлення від них отримав і Гія Канчелі). Я написала для них струнний квартет «Мугам-Саяги». Його прем'єра відбулася 1993 року в Лінкольн-центрі. А виконували вони цей квартет тисячі й тисячі разів, приблизно 200-250 виконань на рік, тобто грали на всіх своїх концертах. Потім на Заході почали звучати мої фортепіанні опуси, тріо, камерна оркестрова музика. І пішли-пішли замовлення на нові твори від різних виконавців і колективів...
- Ви - відома жінка-композитор. А як до вас ставляться колеги-чоловіки?
- В Азербайджані зараз уже багато композиторів-жінок. Взаємини з чоловіками-композиторами різні: з кимось поблажливі, з кимось дружні. Усе залежить від конкретних людей.
- Ніколи не думали покинути Азербайджан й оселитися у Європі?
- Ні, я вже казала, що про такі речі ніколи не замислювалася навіть у найважчі для моєї країни роки. Я дуже люблю Азербайджан. Тому назавжди поїхати з країни - я собі цього не уявляю.
- Над чим нині працюєте?
- Замовлень дуже багато, не встигаю все виконати. Пишу зараз нову оперу й багато інших творів. Тож роботи вистачає.

Анна ЛУНІНА
Фото Юрія ШКОДИ

«МУЗИКА» №3, 2013 р.



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)