Автор цієї статті не раз ініціювала бесіди з нашими відомими композиторами і музикантами, у тому числі й з Лесею Дичко. Епітет «український музичний Куїнджі» стосовно неї почула з вуст диригента Валерія Матюхіна, який зіграв чимало її камерних творів. Прямо скажемо, такі афористичні «лейбли», що відразу скеровують сприйняття особи за певним емоційним і психологічним вектором, практики-виконавці дають далеко не всім авторам. Тому, знайомлячись із книгою знаного етномузиколога Софії Грици «Леся Дичко в житті і творчості», що зовсім недавно вийшла у світ, задалася питанням: наскільки суб'єктивним є це висловлювання диригента? Цікаво також було звірити власне розуміння творчості композиторки з поглядом на неї іншого музикознавця...

СУБ'ЄКТИВНО-ОБ'ЄКТИВНИЙ ПОРТРЕТ-ЕСЕ
Чи всі книги такого плану - це творчі портрети? У більшості випадків - так, але далеко не завжди. Якщо автор ставить перед собою завдання розглянути лише певний аспект творчості, «естетичну формулу», проблему стилю або ж якусь творчу віху в біографії композитора, про цілісний портрет не може бути й мови. Але коли за змістом книжки відчувається авторська заявка на «всеохоп-лення», якого, до речі, апріорі неможливо досягти, тоді в міру просування текстом проступають контури портрета творчої особистості. Книга Софії Грици не претендує на «всеохоплення», але дає чітку хронікально-біографічну картину від дитинства до 70-річного ювілею і далі - до поточних днів життя Лесі Дичко.

Які ж іще прикмети орієнтують на жанр творчого портрета? Знову-таки - зміст. У його структурі немає чіткого розподілу на періоди творчості (ранній, серединний, пізній), також відсутні традиційні для монографій глави з розглядом творчості за напрямками - оперна, балетна, хорова, симфонічна, камерна музика тощо. Зміст, навпаки, намічає обриси саме «портрета» Дичко. Навіть уже за ним можна розпізнати деякі риси її натури, наприклад, любов до мандрівок, пристрасть до старовини, автентики, фольклорної архаїки й рідного Києва (за «зупинками» на конкретних творах), «синестезійне сприйняття світу» й пріоритет хорового жанру в різноманітному спектрі творчості.

Прочитання книги лише підтвердило попередні припущення. Дійшовши до останньої сторінки, вже не сумніваєшся, що писалася вона в жанрі розгорнутого, об'ємного творчого портрета, причому пропущеного крізь призму суб'єктивного бачення автором композиторки і її творчості.

Особистісна авторська інтонація у тексті зовсім не приховується, а, скоріше, навпаки, домінує, адже Софія Грица - давня і щира подруга Лесі Дичко. Тому видання просочене авторськими коментарями, відступами, спогадами. Деякі глави побудовані на матеріалі висловлювань композиторки, а подеколи суб'єктивно-особистісні фрагменти раптово «вторгаються» у суто музикознавчий дискурс. За ними довідуєшся про нюанси біографії, як, зокрема, «непосидюче дитинство» Лесі Дичко, її оптимістичний характер, мрійливу натуру «вічної фантазерки», якою вона залишається й донині, її поетичне ставлення до природи та й інші уподобання, всепоглинаючу, жагучу не просто любов, а пристрасть до музики, бо ще замолоду вона імпровізувала за роялем до мозолів на пальцях.

Автор також фокусує увагу читачів на громадській діяльності композиторки - починаючи від її поїздок із лекціями про музику для різної слухацької аудиторії по Україні й за рубежем до участі як члена журі в численних хорових і композиторських конкурсах (у книзі наводяться практично всі дати й конкурсно-концертно-фестивальні заходи, учасником яких Дичко була і є дотепер). А ще Софія Грица розглядає «крупним планом» певні, але далеко не всі опуси композиторки. Вона обирає знакові, на її думку, твори - вокальні цикли «Пастелі», «Енгармонійне», хорову кантату «Червона калина», ораторію «І нарекоша ім'я Київ», хорову оперу «Золотослов», «Фрески», Літургії. І це ще одна типова риса, властива жанру творчого портрета.

Отож, найбільш відповідний жанр цієї книги - портрет-есе. Композиторка близько «підпустила» до себе автора і, виходить, правдивіше, достовірніше, відвертіше, природніше розкрилася. А це - стежина для читачів у знайомстві з Лесею Дичко, - саме такою, якою вона є в житті й музиці.

«КРУПНИЙ ПЛАН» В ЕКСТРАВЕРТНОМУ ФОРМАТІ...
Одну з основних рис книги вже розкрито: жанр - творчий портрет-есе. Але є ще одна вагома деталь. Монографію писав музикознавець, який є передусім відомим етномузикологом, фольклористом, славістом і культурологом. Така диференціація у сфері музичної науки - досить умовна. Але в даному разі факт написання першої великої книги про Дичко саме фольклористом не можна розглядати як простий збіг обставин. Адже натура Дичко - стихійно природна, подеколи експресивно й по-юнацьки, до екзальтації уразлива. Сердечність, особливу щиросердну теплоту, «натхненну душу» - от що бачить автор у своєму «об'єкті». А ще Дичко вельми тяжіє до фольклору, його глибинних шарів і прадавньоїавтен-тики. На фольклорі «замішано» більшість її творів, вона була одним із лідерів неофольклорноїхвилі 1960-х.

Якою бачить автор Лесю Дичко в масштабному екс-травертному зрізі? Як натуру «всеїдну», яка усім захоплюється, цікавиться, перебуває в постійному русі, пошуку; як людину з величезним, не згасаючим із роками бажанням пізнавати щось нове, незвідане. Як непосидючу жінку, котра всім переймається, особистість вельми контактну, комунікабельну, товариську, що просто не мислить себе поза соціумом. А ще як дуже життєстійкого й завжди налаштованого на позитив екстраверта. І отут доречно згадати наведений у книзі випадок знайомства Дичко з Павлом Тичиною, коли вона сама ініціювала зустріч, на яку пішла разом зі співачкою Еллою Акритовою, аби показати поетові написаний нею на його вірші вокальний цикл «Пастелі». Одним словом, вона з роками не втратила інтерес до життя. «Життя прекрасне, хоч є й багато зла...»; «...у світі постійно ведеться боротьба темних і світлих сил, але добро все ж таки перемагає зло, бо інакше світ просто не існував би», - так розмірковує композиторка.

Леся Дичко вже в дитинстві проявляла свою активну, енергійну вдачу, причому вкрай мрійливу, адже неспроста, начитавшись пригодницьких романів Жуля Берна, на уроках вигадувала щось подібне. Захоплювалася географією, історією, літературою й ненавиділа математику. У студентські роки їздила у фольклорні експедиції і вже тоді полюбила багатогодинні піші переходи. Як сама свідчить у книзі, тоді й пережила особливо гострі враження від зіткнення із природою, аж до музично-інтонаційного сприйняття природних стихій - звучання вітру, крапель дощу, шелесту трав. Чим не «український музичний Куїнджі»?

Любов до життя, природи, соціуму, до мандрівок, рідного Києва. Любов до фольклору, причому не тільки українського. Любов до мистецтва, - насамперед, пристрасть до музики, але також і до літератури, театру, живопису. До речі, з багатьма сучасними художниками Дичко знайома особисто, як, наприклад, з Миколою Стороженком. Фрагмент його картини «Іван Сірко» використано в оформленні обкладинки книги. Любов до святинь - скільки храмів, церков у різних містах і країнах вона для себе відкрила!

Усе, що намітилося в дитинстві та юності й остаточно сформувалося в зрілості, знайшло вихід у творчості. Опуси 1970-1980-х років, з яких практично почався творчий шлях Дичко, - хорові кантати «Сонячне коло», «Чотири пори року», «Здрастуй, день на всій землі», «Весна», «Барвінок», варіації для симфонічного оркестру «Веснянки», вокальні цикли «Пейзажі», «Настрої», «Пастелі», «Енгармонійне», - що це, як не пантеїстична данина любові до природи, життя. Кантата «У Києві зорі», хоровий концерт «Краю мій рідний», ораторія «І нарекоша ім'я Київ» - прояв любові до рідного Києва. Хорова опера «Золотослов», хорова кантата «Червона калина», обряд для читця, хору й симфонічного оркестру «Народини» - у цьому, інтерес до фольклорної автентики й української історії. «Іспанські фрески», «Швейцарські фрески» «Французькі враження», «Замки Луари», «Індія-Лакшмі», «П'ять прелюдій у стилі шань-шуй» - красномовне втілення теми мандрівок. «П'ять фантазій за картинами російських художників» (Василя Сурікова, Ісаака Левітана, Віктора Васнєцова, Івана Шишкіна), балет «Катерина Білокур» - озвучена прихильність до живопису. Літургії, хорова опера «Різдвяне дійство» («Вертеп»), «Отче наш», «Благослови, душе моя, Господа» - тема Храму, молитви, святості...

«КРУПНИЙ ПЛАН» У ЗРІЗІ «ВЕРТИКАЛІ»...
Сковородинська філософія... Фраза Софії Грици, яка зустрілася на одній зі сторінок книги, вірно характеризує стиль життя Лесі Дичко. Вона ніколи особливо не реймається побутово-матеріальними питаннями, але, як уже йшлося, постійно прагне мандрувати. Чим не сковородинське ставлення до життя?

Сковородинський ген проявляє себе також і в творчості. Вона все життя й дотепер «страждає» на трудоголізм, завжди дуже багато писала. І результат - чималий перелік творів, причому серед них багато великоформатних. Це, до речі, прикметна «слабкість» більшості митців її покоління - Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Олександра Костіна, Юрія Іщенка...

Шлях, який вона пройшла від перших, ранніх імпресіоністично-пантеїстичних опусів до духовно-соборних пізніх творів, зокрема Літургій (за словами Софії Грици - «апогею світла й добра»), уся сфера інтересів і преференцій Лесі Дичко - це конгломерат, у котрому всі теми співіснують, переплітаються, сполучаються в полієдності: стихія пантеїзму, ідея подорожей, «храмова» символічність, билинна фольклорність, географічна історичність, національна глибинність. Ця «комплексна формула» естетики, принципу мислення й світоуявлен-ня - сковородинська філософія симбіозу - проступає практично у кожному її творі.

Мікс стилів, іноді органічний, а часом еклектично фрагментарний, у її музиці об'єднано вертикаллю, що синтезує класико-романтичну й авангардно-модернову музичну мову. Тому класична структурність форм, у яких розлита імпресіоністично-експресивно-романтична інтонаційна фарба, - завжди з відтінком терпко-дисонантного звучання атональних гармоній у «симфонізованій» хоровій вертикалі, на чому не раз акцентує авторка книги.

А ще «провідником» по всій творчості Дичко служить Слово, а це одна зі «сковородинських» рис. Воно - і змістовна скріпа, й фонічна барва, й інструментальний тембр, і живий канал-артерія, по якому протікає енергія канонічного літургійного християнського або поетичного обрядово-фольклорного Слова-Логосу.

Є іще одна «вертикаль» єдності поліморфної стилістики музики Дичко. Вона розкривається через синестезійну оптику. Композиторка зізнається, що деякі явища життя й людей бачить у певному кольорі, тональності або звуковій фарбі. Музичні образи можуть втілитися у візуально конкретні, а візуальні допомагають їй глибше проникнути в сутність музичних станів, як це вийшло, до речі, з «П'ятьма фантазіями за картинами російських художників». Однак вона лише за допомогою власної творчої уяви й внутрішньої концентрації легко може «побачити» місцевість, храм, архітектурну споруду в будь-якій точці земної кулі. І найчастіше результат такої віртуально-творчої мандрівки - народження нового твору. Так було з «Іспанськими фресками» й «Індіею-Лакшмі».

Для композиторки архітектура - це звукова матерія, а музика у вимірі фантазій може набути контурів якогось архітектурного ансамблю. Пригадуються слова Ґете про те, що «архітектура - це застигла музика». Але синестезія сприйняття життєвих феноменів у випадку з Дичко має й інші прояви - через декоративну зву-козображальність, тяжіння до театралізації образів і візуальної фантазійності музики. На межі гри між реальністю й віртуальною мандрівкою в глибини власного суб'єктивного світу свідомості й підсвідомості «проступає» або лірико-епічний, або імпресіоністично-пейзажний, або експресивно-фольклоризований її музичний етос. Тож «куїнджівське» амплуа - це про неї...

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ...
Представлений у статті міні-портрет, звичайно ж, приправлено власним сприйняттям особистості й творчості Лесі Дичко, яке склалося в автора цих рядків. Але в основних своїх контурах він вималювався на ґрунті тексту книги Софії Грици. Базові рельєфи портрета збіглися, а це свідчить про те, що композиторка насправді розкрилася в достовірному образі-амплуа. Ну, а деталі, акценти на ракурсах - це вже особиста справа кожного, хто буде знайомитись із виданням. Головне, що перша розгорнута книга-портрет про Дичко написана. Можливо, згодом з'являться й інші дослідження.

Наостанок хочеться поміркувати над іще одним питанням: звідки в Дичко цей потяг до всеосягнення, спрага до життя, творчості? Адже багато людей у її літах уже перебувають у стані песимістичної вікової кризи.

Як резюмують психологи й психоаналітики, зокрема модний нині Ігор Калінаускас, енергію життя потрібно черпати в резонансі з навколишнім світом. Причому ритм співвідношення, тобто цей резонанс, на кожному життєвому етапі різний. Так виникають три віхи в бутті кожної людини: період індивідуальності (тілесної енергії! - на ранніх, дитячо-юнацьких кроках, період особистості (енергосоціальної успішності) - на зрілому етапі й період сутності (накопичення енергії життєвого досвіду й мудрості) - на пізньому. Від правильного розподілу енергозапасу на кожній стадії залежить фізичне, психоемоційне, розумово-інтелектуальне, духовне й енергетичне здоров'я індивідуума. Недотримання цих законів призводить до жалюгідних наслідків - втрати інтересу до життя в результаті нераціонального розтрачування життєвої енергії.

Усе начебто правильно в теорії, але, як показує життєва практика, дотриматися цих постулатів неймовірно складно, а то й неможливо. Думаю, що вся справа не в теоріях, - вони для типової, середньостатистичної особистості. Хоч, можливо, Дичко, як тонкий інтуїтивіст за натурою, підсвідомо розпізнала закони розподілу й збереження життєвого енергоресурсу. Але більш правдоподібним здається висновок, що відкритість світові, наївна безпосередність і навіть інфантильність, пристрасне ставлення до всього й особливо до природи, краси мистецтва і насамперед до музики, напевно, налаштовують її на правильні частоти внутрішнього біо-ритму. Бо природа, соціум, мистецтво - самі по собі унікальні й невичерпні джерела життєвої енергії. Тож залишається тільки настроїтися на резонанс енергетичного взаємообміну...

Анна ЛУНІНА

«МУЗИКА» №3, 2013 р.



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)