Відразу ж зазначу: назва статті - метафорична... Йтиметься не про пізнавально-розважальну туристичну екскурсію визначними місцями французької столиці, а «променад-прогулянку» концертну й цілком реальну, головними учасниками якої стали наші імениті земляки-сучасники -композитори Євген Станкович і Валентин Сильвестров

Концерт відбувся наприкінці січня в Українському культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. Він презентував камерні - вокальні й інструментальні - твори двох славетних метрів. Цей музичний дарунок спокушеній і прискіпливій французькій публіці піднесли провідні українські виконавці: народний артист України Валерій Матюхін (фортепіано), заслужені артистки України Богдана Півненко (скрипка), Тамара Ходакова (сопрано) і володарка Гран-прі міжнародного конкурсу в Парижі Богдана Стельмашенко (флейта).

«ПОБАЧИТИ ПАРИЖ - І ПОМЕРТИ...»
Із цією дещо пафосною й експресивною думкою Іллі Еренбурга складно не погодитися. Звичайно, «вмерти» - справа найгірша, але побачити Париж на власні очі, а не у фотомонтажі туристичних путівників, - безцінний подарунок долі.
У Парижі все «просочено» історією - кожна будівля, архітектурна споруда, церкви, собори, мости, фонтани - все-все сповіщає про щось значне, важливе, а іноді й таємниче. Скільки політичних подій - урочистих, помпезних, драматичних і відверто трагічних на його пам'яті! Париж був центром і монархічної імперії, і республіканської Паризької комуни, бачив як королям і королевам рубали голови, а потім - як страчували їхніх супротивників. Він пережив безліч культурних реформацій, вбираючись у шати то середньовічної архітектури, то класицизму, а в 1850-ті роки, згідно з амбіційним планом префекта департаменту Сени барона Османа, взагалі зазнав радикальної модернізації. Замість вузьких вуличок з'явилися широкі бульвари, проспекти й площі з імпозантними будинками, гарні сади й сквери, централізовані комерційні зони з кафе, кабаре, ресторанами і модними бутіками. Таким ми й бачимо нинішній Париж. Але чи насправді знаємо його?
Тріумфальна арка, Ейфелева вежа, Єлисейські Поля, собор Паризької Богоматері, Лувр... За цими хрестоматійними емблемами «біографію» Парижа навряд чи можна оцінити, зрозуміти, - скоріше, тільки контурно намітити. А скільки тут іще є прекрасних історичних місць!
Із дзвіниці церкви Сен-Жермен-Л'оксерруа, наприклад, був поданий сигнал до початку кровопролитної Варфоломіївської ночі, у якій полягло чимало гугенотів. А Вандомська площа хіба відома тільки колоною, відлитою за наказом Наполеона 1806 року на знак перемоги французької армії під Аустерліцем? На цій площі, приміром, у будинку № 12 деякий час жив і помер славетний польський композитор і піаніст Фридерик Шопен. У готелі «Рітц» - одному з найдорожчих і фешенебельних у Парижі, мешкало безліч знаменитостей: Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фітцджеральд, Марсель Пруст, Чарлі Чаплін, Грета Гарбо, Марлен Дітріх. Понад тридцять років тут прожила незрівнянна Коко Шанель.
А Монмартр! Найвище місце у Парижі. За однією з версій цей пагорб (mont des Martyrs - гора Мучеників) названо так через перших християн, що саме тут прийняли мученицьку смерть від рук римських легіонерів. На території Монмартре розташований замок Туманів, у якому жив поет-романтик Жерар де Нерваль, чий переклад «Фауста», зроблений ще в юнацькі роки, удостоївся похвали самого Ґете. У цьому замку він і наклав на себе руки. А ще в цій загадковій будівлі мешкав найвідоміший художник-імпресіоніст П'єр Огюст Ренуар - хлібосольний господар, який пригощав по суботах численних гостей тушкованою яловичиною з маринованими корнішонами. Тут же на пагорбі Монмартра стоїть гуртожиток Бато-Лавуар, що прославився дешевою орендою кімнат-студій для незаможних художників. У ньому п'ять років прожив Пабло Пікассо, створивши своїх «Авіньйонських дівиць», що поклали початок кубізмові, а також Амедео Модільяні, Макс Жакоб, Хуан Гріс. До гуртожитку навідувалися Жан Кокто, Ґійом Аполлінер, Анрі Матісс. На Монмартрі є кабаре «Спритний кролик», завсідниками якого були Ван Гог, Пікассо й Ренуар. А ще й ресторанчик «Матінка Катерина», у котрому російські козаки, підкоривши висоти Монмартра в 1814 році, вимагали, щоб їм «бістро-бістро» принесли їжу й питво. Відтоді невеликі ресторанчики почали називати бістро.
Що Монмартр? А Латинський квартал, оспіваний в опері «Богема» Джакомо Пуччіні! У якому ще місті світу ви знайдете Ведмежу, Черепашкову вулиці, вулиці Півчих, Голубки, Кота-Рибалки або Вільних Громадян, алею Туманів?! А міст Мистецтв, Музей окулярів і лорнетів, Пальмовий фонтан і навіть фонтан Стравінського! Тож недаремно так прагнуть потрапити у цю мекку європейської цивілізації «прочани» з усього світу.

«УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ» НА ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛАД
У місті, яке саме є витвором мистецтва, будь-яка незвичайна концертна акція природно впишеться у контекст його буття. А українська сучасна музика для французького слухача - явище насправді поки що нове.
Концерт із творів ювілярів минулого року - Валентина Сильвестрова і Євгена Станковича - став третім у рамках міжнародного українсько-французького проекту «Золоті сторінки української музики» в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. Перші два знайомили французьку столицю з музикою інших наших видатних земляків - Івана Карабиця й Мирослава Скорика. Усі три імпрези проведені з ініціативи директора центру Олега Яценківського за підтримки Надзвичайного і Повноважного Посла України у Французькій Республіці Олександра Купчишина.
 Мабуть, підігріта яскравими враженнями від двох попередніх музичних акцій, французька публіка спричинила аншлаг: невелика зала була заповнена ущерть. Концерт викликав не лише цікавість, а й справжній ентузіазм аудиторії. Пролунали триптих «На Верховині» для скрипки та фортепіано, Два романси на слова Михайла Бахтинського й Соната «Танці на квітах» для флейти і фортепіано (за мотивами казки Ганса Крістіана Андерсена «Дюймовочка») Євгена Станковича, три пісні з вокального циклу «Ступени», «Миттєвості поезії й музики» на вірші Пауля Целана для голосу й фортепіано і Три п'єси для скрипки та фортепіано Валентина Сильвестрова.
Безперечно, ця музика не могла не сподобатися. Мова таких різних за манерою письма композиторів складна й водночас проста, зрозуміла, мелодично виразна.
Саме на цьому стику складності й простоти, терпкої авангардовості й традиціоналізму народжується звукова іскра, яка, немов магніт, притягує слухацьку увагу, попри індивідуальну неповторність стилю та почерку кожного. У цьому сучасність і одночасно класичність музики митців, секрет її успіху. Тим самим вона й полонила не схильну до щедрої похвали французьку публіку, викликавши відверте захоплення.

СВІТ ОЧИМА ІМПРЕСІОНІСТІВ І СИМВОЛІСТІВ, АБО «ЛЮДИНА, ЩО ПРОХОДИТЬ КРІЗЬ СТІНУ»...
Думаю, що розгадка успішності музики Станковича й Сильвестрова для французького музичного контексту полягає у загадковому шифрі стилю кожного автора, чию музику не сплутаєш ні з якою іншою. Хоча самовиражаються вони в мистецтві звуків по-різному, на перший погляд, навіть кардинально полярно, обидва говорять про одне й те саме - позачасові категорії світобуття. І французька культура цю віддалену спільність допомогла розкрити й зрозуміти. Як саме? Насамперед через імпресіонізм і символізм - ці важливі культурні бренди французів. Без них Франція - не Франція, як і Париж без Ейфелевої вежі.
Для того, щоб освіжити у пам'яті картини імпресіоністів, слід відвідати чудовий музей Орсе й зануритися у споглядання полотен Едуарда Мане, Клода Моне, Каміля Піссарро, Альфреда Сіслея, Берти Морізо, Гюстава Кайботта, Армана Пйомена, Поля Сезанна. На відміну від академічної строгості й натуралістичної об'єктивності, для імпресіоністів було найважливішим відображати навколишній світ, пропускаючи його крізь особисту оптику, власне сприйняття, через процес безпосереднього переживання. Усі вони фіксували мить, швидкоплинність буття, його скороминущість. Як птах співає - за таким принципом жив і створював свої полотна Клод Моне.
Але хіба не про це вся музика Сильвестрова й Станковича? Сильвестровські багателі останніх років і опуси, що пролунали в концерті, - це особисті емоції, суб'єктивне авторське відчуття швидкоплинності життєвої миті. Музика звучить і відразу розчиняється в тиші, виринає і знову ховається в паузах, зупинках, переривчастості, нерівності биття пульсу й подиху. Вона плете тендітне мереживо з інтонацій вокалу, реплік інструментальної партії звуків-крапок, звуків-крапель, коротких мотивів, підголосків... І на очах утворюється ніжна павутина сріблястих звуків - відлуння звукових реверберацій. Це музика зі шлейфом післязвуччя, немов із власною тінню. Те саме й в імпресіоністів з їхньою мерехтливою палітрою фарб, тлом, що вібрує, повітрям, яким сповнені картини. Пуантилісти постімпресіонізму Жорж Сера і Поль Сіньяк і пуантилістика, розчинена в сонорі у Валентина Сильвестрова, - яскравішої аналогії годі й знайти. Хоча загалом музика Сильвестрова тонікальною м'якістю звукової палітри ближча до тихих, променистих, непомітних, злегка приглушених, неначе в серпанку, ніжних, як хмарки, пастелей Піссарро й Сіслея.
Триптих «На Верховині», два ранніх романси на вірші Михайла Бахтинського -«Весняний сум» й «У лісі зацвів барвінок», Соната «Танці на квітах» Євгена Станковича (назви - красномовніші за будь-які слова!) - це чудові зразки пейзажної лірики.
А саме імпресіоністи підняли пейзаж у жанровій ієрархії від «низького» до «високого». Монтажні «шви» в музиці Станковича, різкі переходи від однієї картини-стану до іншої (як у триптиху «На Верховині» з його трьома пейзажними етюдами-картинами - «Колисанка», «Весілля» «Імпровізація»), чергування щільної й розрідженої фактури - хіба не нагадують вони імпресіоністичну гру планами й ракурсом зображення? Барвистість, повнокровність звукової палітри у Станковича, в якій є і терпка автентична нота, і модернові кластерно-сонорні гармонії, жорсткість і буйство прадавніх ритмів та простий, майже традиційний тонально-пленерний мелодизм, - усе це зближує музику маестро з полотнами імпресіоністів, що переливаються райдужною гамою фарб із чистих тонів і півтонів.
З імпресіонізмом усе начебто зрозуміло. А в чому паралель між символізмом як позачасовим естетичним феноменом і музикою Станковича й Сильвестрова? Найяскравіше вона розкривається через візуальний образ - знамениту паризьку скульптуру «Людина, що проходить крізь стіну», яку можна побачити на площі письменника Марселя Еме на Монмартрі, чиє однойменне оповідання мотивувало її створення. Із бронзи відлито скульптуру чоловіка, вмонтовану в цегляну стіну, але при цьому скульптурне зображення є вельми динамічним. А скульптор - ніколи ніхто не здогадається... Ним був знаменитий французький актор і каскадер Жан Маре, знайомий нам як граф Монте-Крісто і Фантомас. І такий неординарний, навіть геніальний витвір! До речі, Пікассо, познайомившись зі скульптурними роботами Маре, був украй здивований, що цей талановитий митець бездарно витрачає час на зйомки в кіно й гру в театрі.
Скульптура втілює ідею здатності просочуватися крізь усе, бути, наче давньогрецьке морське божество Протей, - в усьому й скрізь. Це ідея множинної багатогранності, оспіваний принцип нескінченної змінюваності форм за аналогією зі щохвилинною мінливістю самого життя, живої матерії. Але саме такою є сучасна музика, особливо Станковича й Сильвестрова. Три романси з вокального циклу «Ступени» («Душа моя» на вірші Федора Сологуба, «Тени сизьіе смесились» і «Последняя любовь» на вірші Федора Тютчева), цикл із двох п'єс «Миттєвості поезії й музики» на вірші Пауля Целана для голосу та фортепіано і Три п'єси для скрипки й фортепіано, що пролунали в концерті, - це «вінок сонетів», єдиний «відкритий» твір, у якому п'єси «проростають» одна в одну, теми, мотиви, інтонації кожної п'єси відбиваються в інших. Так відтворюються ланки цілісного ланцюга, щаблі нескінченного духовного сходження, вічної спрямованості вперед, угору. Про це духовне вдосконалення, якому немає межі, як немає межі життю людської душі й Усесвітнього Розуму, - цикл «Ступени» Сильвестрова, але про це й решта його музики.
Триптих «На Верховині» і Соната «Танці на квітах» Євгена Станковича - не просто гарні картини, пейзажі, етюди. У них втілено фабулу макрокосму в мікрокосмі малих форм. Саме ці опуси є знаковими, символічними для всієї творчості маестро. З триптиха 1972 року почався творчий злет, успішна професійна кар'єра композитора. У ньому - заявка на всю майбутню творчість, «згорнуті» усі його наступні монументальні опуси. Тут і пейзажна акварельність, і тонка імпресіоністична графічність, і драматична експресивність, чуттєва лірика і глибинний психологізм.
У Сонаті «Танці на квітах», написаній позаминулого року, є все те саме, але вона ще більш психологічна й філософічна. Кожний мікромотив відбивається, як у дзеркалі, в інших мікромотивах, немов за аналогією із квантовою фізикою, - рух і взаємовідо-браження атомарних часток нескінченний і вічний.
Тут саме час згадати про пізні, у повному сенсі геніальні роботи Клода Моне, його безкінечні «серії», цикли зображень одного об'єкта: чи то Руанський собор, чи копиці сіна, чи лілії на ставку (лише їхніх варіантів 48!), - із різної віддалі, ракурсів, у різний час доби й за різних погодних умов. Що ж це як не ідея показу нескінченності життя «живих» форм?
В історії мистецтв знайти більш «музичний» живопис, ніж в імпресіоністів, узагалі нереально. І якщо «серії» пізніх полотен Моне своєю «відкритою» і «нескінченною» композиційною структурою викликають асоціації з музикою Сильвестрова, то ідея взаємовіддзеркалення всього в усьому тяжіє до музики Станковича. Адже у картинах
із ліліями Моне так зумів намалювати ставок, що водяна гладь стає небом із хмарками, а небо - дзеркальним відображенням мерехтіння води. Небо - Земля, Земля - Небо... Так і в Станковичевих триптиху «На Верховині» і «Танцях на квітах» за мотивами «Дюймовочки» Андерсена: казка як реальність, реальність як казка - складна метафізична діалектика різних станів буття...

«СВЯТО, ЯКЕ ЗАВЖДИ З ТОБОЮ»
З імпресіонізму вийшов увесь авангард. Так само як імпресіоністи колись продемонстрували ідею синтетичності й знакової символічності свого мистецтва, запустивши стрілу в майбутнє культури на все авангардне XX сторіччя наперед, так Станкович і Сильвестров увібрали максимум із мистецтва минулих епох і стилів, відкривши у творчості універсальну сучасну мову музики. Це два філософи, кожен із яких викладає думки своєю оригінальною мовою, але суть їхніх музичних висловлень універсально онтологічна.
Якось один із критиків творчості Клода Моне написав: «Під приводом простоти нам запропоновано все, що можна сприйняти і зрозуміти очима; ми бачимо нескінченність форм і відтінків, складне життя предметів». Геніально, б'є прямо в десятку! А це ж і про наших двох митців!
Мав рацію Ернест Хемінгуей, який назвав свій роман-есе, роман-спогад про життя в Парижі «Свято, яке завжди з тобою». Цікаво, що рішення стати письменником остаточно визріло у Хемінгуея, звичайного кореспондента газети «Торонто стар», саме в цьому місті. Мабуть, Париж має якусь магію відкривати імена, запалювати творчий вогонь, та й узагалі дарувати вічне свято життя. Ті, хто побували тут хоч раз, упевнена, зі мною беззастережно погодяться.
Але хіба тільки Париж може надати життю святкових відтінків? Невже варто їхати за тридев'ять земель, щоб це відчути? Подорожувати, звичайно, треба, але свято є й поруч із нами: так, музика двох наших земляків дарує нам емоції, натхнення.
У Парижі всі стежки зійшлися в одну: місто-свято й музика Станковича і Сильвестрова як нове відкриття для французького музичного бомонду. Думаю, що Хемінгуей дав зрозуміти нам, що саме життя - і є «свято, яке завжди з тобою». Але Париж дарує це відчуття-імпресіон із потрійною силою...

Анна ЛУНІНА
«МУЗИКА» №2, 2013 р.

Фото Олега ПАВЛЮЧЕНКОВА



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)