ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ:
«Мої твори - це музичні метафори...»

 Важко повірити, що цього річ нашому славетному сучасникові Валентину Сильвестрову виповнюється 75! Наче ще зовсім недавно про нього говорили як про одного з «бунтівників»-авангардистів. А зараз вже і авангард залишився далеко позаду, та й сам автор досить давно відійшов від радикальних новацій структуралізму і дотримується зовсім іншої, прямо протилежної естетичної позиції. Валентин Сильвестров - митець, широко знаний у світі. Його музика часто виконується за кордоном. Практично всі твори композитора надруковані й записані на CD провідними зарубіжними видавництвами та студіями. Що й казати, його ім'я є українським музичним брендом на міжнародній арт-сцені. Найважливіші секрети принадності цього композитора слід шукати, звичайно, в його музиці. У ній приховані всі таємниці особистості й таланту маестро. До неї потрібно уважно прислухатися, проникати у глибини її звукової матриці, бо тільки в такий спосіб можна дізнатися, хто є справжній Валентин Сильвестров. Допомогою в подорожі у світ його музики може стати авторський коментар. Адже судження Сильвестрова не менш цікаві та своєрідні, ніж його музика

- Валентине Васильовичу, ви запевняєте, що не можете працювати на замовлення, бо такий підхід до роботи вас не задовольняє через поспіх, диктат чужої волі. Але ж можна припустити, що замовлення - це ваші власні воля й бажання...
- Згідно з таким принципом складав музику Ігор Стравінський. У «Діалогах» радив до замовлення ставитися як до особистого вибору, сприймаючи умови чужої волі як власний поштовх до творчості. До речі, «Метамузику» я писав без жодної прив'язки до когось або чогось. Під час роботи до мене звернулися із проханням написати твір. Так збіглися обставини - моє бажання створити музику і замовлення на неї.
- Але на системі замовлень як формі ділового партнерства з композиторами тримається культурна європейська політика...
- Це насправді так. І я не проти такої системи, просто мені вона не підходить. Гадаю, що моє невміння і небажання зв'язувати себе замовленнями зумовлене тим, що я лірик за світобаченням. Федір Тютчев, Олександр Блок ніколи не писали на замовлення. Спочатку поет створює ліричний опус і лише потім пропонує його видавцеві. На замовлення можна складати фейлетони, памфлети, а не поетичні твори.
- Але й у роботі на замовлення є плюси. Хіба не цікаво спробувати себе в тому, що пропонується кимось?
- Є композитори, чий творчий шлях вибудовується за причинно-наслідковим принципом. Є й інша категорія авторів, вільних від «причинної» залежності, але вони проявляють себе в особливих аспектах творчого самовираження. Це композитори драматургічного складу, які пишуть багато творів для театру. Я ж відношу себе до категорії композиторів-ліриків. Для лірика основне мірило у творчості - авторський шлях. «Веленью Божию, о муза, будь послушна...» - цими рядками Олександра Пушкіна все сказано. «Веленью Божию», а не ринку! Адже ринковому попиту теж можна служити.
- Яким чином?
- Композитори «аранжувального типу» обслуговують ринок і попит мас. Вони можуть написати якусь пісню, зробити більш-менш вдале аранжування, і в такому вигляді їхня продукція користуватиметься попитом. Але за всім цим немає автора як такого, бо в нього «копійчана» вартість. Це гравці в мистецтві, і ставляться вони до музики, як до гри.
- Саме через ліричність мислення ви ніколи не зверталися до музичного театру? Ця сфера вам зовсім не близька?
- Так. Я не люблю музичний театр. Окрім того, виконання оперних творів у нас далеко не завжди відповідної якості. Коли виходить вокаліст і співає арію так, що я її просто не впізнаю, то що ж мені може подобатися в оперному театрі?
- На нинішньому творчому етапі ви активно працюєте в «багательному» жанрі. Чому культивуєте цю форму музичного висловлення?
- У подібних оркестрових мініатюрах мені хотілося вибудувати нові відносини з оркестром, розкрити його у трохи незвичному аспекті - як «ненагодовану» голосами звукосферу, ясну і чисту звукову структуру комбінацій тембрів. Основна властивість «багательного» стилю – бути прозорим, нічим не захаращеним.
- «Багательний стиль» і спрощеність мови - взаємозалежні речі?
- Такий стиль насправді можна зіставити з «нечуваною простотою», за висловом Бориса Пастернака. Мій «багательний стиль» для деяких - це свого роду єретизм, примха, дурниця. Однак для того, щоб потрапити в зону «нечуваної простоти», мені довелося пройти довгий творчий шлях.
- Чому ж ваш «багательний стиль» викликає у слухачів неоднозначну реакцію, подеколи негативну?
- Думаю, у більш ранньому віці я б теж відреагував на «багательний стиль», як на єресь. До нього потрібно прийти, бо, мабуть, його дійсно важко сприймати без підготовки. Розуміючи це, до негативної реакції з боку слухачів ставлюся досить спокійно. Можливо, що серед усіх написаних мною багателей деякі «зів'януть», але вдалі збережуться. Якщо слухачі натраплять на вдалу річ, то, можливо, вона їм сподобається, і вони зрозуміють музичну природу «багательного стилю» у цілому.
- А що ви називаєте вдалою річчю?
Для мене все, що я написав, - вдале, підтвердженням чого є моє бажання зафіксувати на папері музичний образ. Якість моїх багателей, гадаю, розкриватиметься після багаторазового прослуховування. Коли інтонації, мелодичні звороти, мікро нюанси композицій будуть знайомі й «рідні» слухачеві, вони раптово розсекретять свою таємницю. У «наївних речах», тобто в багателях важливий зміст, а не інформація.
- Але зміст - це ж і є інформація...
- Зміст - це далеко не вся інформація. Вона обумовлюється певним стилем, епохою. Приміром, «Місячна соната» Людвіга ван Бетховена витримала випробування часом саме тому, що запам'яталася. Якби її програли й відразу забули, навряд чи ми б зараз слухали цю музику. А так вона закріпилася в історичному часі, стала відомою. Притому популярність не згубно подіяла на неї, а навпаки, пішла на користь. Автор фіксує твори для багато разового програвання, щоби їх знали. Щоразу справжній шанувальник музики відкриватиме все нове й нове в уже знайомому опусі.
- У вас не виникало думки, що якби ви не написали чимало авангардної музики, яка дуже багатьом подобається, то ваші багателі слухачі просто не сприймали б? Вас би оголосили дилетантом...
- Тут можна провести паралель із живописом, - наприклад, Амедео Модільяні. У нього видовжені фігури, кострубаті лінії. Якщо оцінити такий живопис із погляду естетики малюнка Іллі Рєпіна, то це - дилетантство, відсутність майстерності. Але картини Модільяні виражають ліричність свідомості автора. Для такого живопису потрібний відповідний контекст, тоді він розкривається в усій красі. А от приклад і з музичної сфери. В епоху класицизму романтиків сприймали як дилетантів. Франц Шуберт страждав від «непрофесіоналізму», вважаючи, що йому потрібно вчитися й вчитися. Коли відбувається зміна естетичних парадигм, нова естетика у порівнянні з попередньою сприймається як дилетантство.
- Тобто дилетантизм як культурний феномен - явище суперечливе?
- Із дилетанта й народжується композитор. Кожний справжній митець якоюсь мірою є дилетантом. Хто такий дилетант? Це аматор, який любить те, що робить. Таким композиторам бракує технічних можливостей, але іноді й у них виходять цікаві речі. Можна навести безліч прикладів - романси Олександра Гурильова, Олександра Варламова, графа Василя Шереметьєва. їхні опуси живуть, вони подобаються. Цим авторам вистачило скромної технічної бази для втілення власних музичних думок. Михайло Глинка - це взагалі
яскравий приклад того, як із композитора-дилетанта вийшов висококласний професіонал.
- Ви - митець-лірик. Які властивості мислення засвідчують ліричність?
- Персональність - ось головна ознака ліричного типу висловлення. Я бажаю віднайти й виразити те, що не залежить від часу і має ціну для мене самого. Культура тримається на пам'яті. Фіксована культура - це не тільки результат нашої професійної виучки писати ноти, але й віддзеркалення неповторних моментів, цінних для самого творця. Композитор закарбовує на нотному папері щось важливе саме на його погляд.
- Перед написанням твору у вас виникає певний сигнал до творчості?
- У композитора повинен спрацьовувати професійний інстинкт. Спалах натхнення виникає спонтанно, зненацька, як звуковий відблиск. Він має зачепити, стривожити, а якщо виявляється невірним, то, напевно, слід засумніватися у власній душі, котра реагує на всіляку дурницю. Мета творчості - самовіддача, а не галас і успіх.
- Творчість - це самопізнання для композитора?
- Так, це осягнення своїх здібностей, сили творчої думки, а також момент визначення меж власного мистецького потенціалу. Деякі композитори болісно народжують музику. Саме тому їм нестерпно важко її слухати, оскільки доводиться заново проходити болісний шлях. У такому разі самопізнання для композитора - біль.
- А для вас процес творчості болісний?
- Написання музики, як і будь-який інший творчий акт, безумовно, іноді буває доволі болісним, бо залишає в душі митця невидимі шрами. Ми з композитором Святославом Крутиковим вигадали вислів, згідно з яким невизнаний геній схожий на лиходія.
- Чому?
- Тому що всі невдачі, пов'язані з невизнанням, відбиваються у свідомості композитора. Але може виникнути й зворотна реакція, коли композитори жиріють від надмірного визнання. Якщо музичний твір виходить вдалим, митець, звичайно, окрилюється успіхом. Коли ж навпаки, - автор перебуває у стані спустошеності. Цілком можливо, що це допомагає пізнавати себе. Але в цілому я б розцінював творчість як акт осягнення
творчої істоти в самому собі.
- На вашу думку, музика - це части на особистості?
- Так, це шлях від одного твору до іншого, при цьому в кожному творі відбивається індивідуальність автора. Однак композитор мусить іти вперед, необтяжувати себе власним доробком. Написавши твір, він має ніби залишити його осторонь. Саме так і виникає поступальний рух, без тягаря вже створеного.
- Коли ж відбулася втрата персональності в сучасному музичному мистецтві?
- Дмитро Шостакович, Ігор Стравінський, Сергій Прокоф'єв, Арнольд Шенберг, Альбан Берг, Антон Веберн і навіть Карлхайнц Штокхаузен мали неповторну музичну персональність. Після них мистецтво різко повернуло в бік деперсоналізації, коли музику стали писати за принципом «взагалі»: щось звучить, навіть добре організоване, але незапам'ятовується, слухові немає за що вхопитися. Така музика більшою мірою розрахована на яскравий ефект. Це як зображення людини, в якому чітко не видно носа, рота, очей, а є якісь загальні обриси обличчя. Композитори навчилися щось бурмотіти, тому й стали розказувати про атематизм та інші подібні дурниці. Музика стала фантомною. Але коли слухаєш такі твори, виникає запитання: навіщо взагалі пишеться ця музика?
- У чому виражається авторська персональність?
- Виявлення авторської волі відбувається тільки через мелодію, тобто музичні слова. На мій погляд, музиці слід повернутися до музичних слів, заново їх віднайти. Оперування самими лише структурами вихолощує мистецтво.
- Ваш відхід від авангардної естетики був продиктований відмовою від структурної складності, що культивувалася в XX - на початку XXI століття?
- Мені насправді хотілося відсторонитися від цього надміру структурного хаосу. Я прагнув, щоби музика відродила людський, духовний вимір. Тому й прийшов до своїх «авангардних» багателей. Багателі - це і є авангард зі зворотного боку Місяця.
- Коли ви зрозуміли, що в музиці потрібно, згідно з вашим визначенням, «технічно роззброюватися»?
- «Роззброюватися» став тоді, коли автоматизувалася авангардна семантика. Це почалося приблизно з 1970-х, зокрема від Квартету для струнних, який датується 1974 роком. Я звернувся до жанру Lied. Є складніші пісенні форми, але для мене були важливі мелодія й спів. Такий тип викладення музичної думки властивий пісенній ліриці Франца Шуберта.
- Як ставитеся до своїх авангардних творів? На даному «багательному» творчому етапі вони для вас такі ж дорогі, як і раніше?
- Контакт із ранніми авангардними опусами, звичайно ж, зберігається. Це інструментальні речі із графічним оформленням алеаторики, засновані на дослідницькому аналізі. Така музика не пов'язана з поезією в загальному розумінні цього поняття. Вона спрямована на дослідження музики як об'єкта. Подібних композицій у мене не так багато. Вони аперсональні, хоч можуть подобатися певній категорії слухачів. У них досягнута крайня авангардна крапка, після якої відкривається шлях у нікуди. Пошук єдиної мови, її семантизація – ось важливі ідеї авангардних опусів. Тож вони органічно вписані в контекст мого творчого саморозвитку і певною мірою запрограмували весь мій подальший шлях. А загалом вважаю, що авангард виконав свою історичну місію. Він збагатив музичну мову, похитнув її застарілі схеми, змінив
уявлення про форму, фактуру, тембр, тобто розширив спектр поглядів на музичне мистецтво.
- Вас називають неоромантиком. Як ставитеся до такого роду визначень?
- Це надумані судження, що виникли через плутанину в термінології. Наслідок, як у відомій приказці, - за деревами не видно лісу. У мистецтві романтизму, як і в моїй творчості, культивується момент миттєвості. Але моя творчість не є романтичною за світобаченням. Романтизм – це епоха молодого мистецтва, пов'язаного, найчастіше, з інтенсивністю почуттів. До речі, авангард можна зарахувати до розряду романтичного мистецтва, тому що це період бунтарства. Мої багателі дуже скромні за діапазоном почуттів. У них немає пристрастей і бур. Я користуюся «романтичним словником» музичних фонем і лексем, але музика моя при цьому всьому - не романтична.
- Тоді як би ви охарактеризували свій стиль?
- Як неосимволістський. Мої твори – це музичні метафори.
- А чи потрібні взагалі дефініції? Можливо, це умоглядні й доволі умовні поняття?
- Так і є. Романтики не знали, що вони романтики. Вони просто писали музику. Тож не треба на все навішувати ярлики. Кожне визначення стилю дає тільки орієнтир і не більше того.
- Існує думка, що ваші багателі – це свого роду данина епосі постмодернізму, оскільки в них є тенденція до тиші, мовчання, простоти...
- Мої багателі до постмодернізму не мають жодного стосунку. Ніхто ж не скаже, що японські хоку або тютчевські вірші належать до постмодернізму, бо цей стиль апелює до зовнішньої форми побутування мистецтва. У постмодернізмі є характерна риса, що суперечить моїй творчості, - це байдуже ставлення до персональності як такої. А мовчання і тиша властиві й прадавньому мистецтву. Я автор зі своїми стилем, мовою, а не якийсь анонім.
- Вашу музику часто називають «музикою сфер», «космосу»...
- Вважаю, що до спостережень про «космічність» моєї музики потрібно ставитися з обережністю. Говорячи про авангардні твори, можна провести певну паралель, приміром, з натурфілософією Геракліта, ідеєю виходу у відкритий простір. Але щодо подальшої моєї творчості так судити не зовсім правильно. Космічна свідомість асоціюється з образами холоду. Краще нам не соватися в такі нетрі, як космос.
- Чи важливе для композитора контекстне середовище?
- Так, звичайно. Але сам я ніколи не займався творчістю, так би мовити, по лінії соціальності. «Багательний стиль», у якому я перебуваю останні роки, виник природно і спонтанно. Він «діє» у контексті сучасних тенденцій - експериментальних, структуральних, електронно-технологічних, часом сприймаючись як певна альтернатива їм. Своїми «наївними речами» - багателями - я нікого не кривджу й не провокую. Я просто складаю музику згідно з власним бажанням і обраним шляхом.
- Але ж культура - соціальне явище...
- Культура - це атмосфера, якою ми дихаємо. Вона існує так органічно, що ми не зауважуємо її присутності. Нею пронизані всі сфери нашого життя аж до ноосфери, що огортає людство релігійною, емоційною, психологічною, творчою енергетикою і не дає людині перетворитися на тварину.
- Ваш «багательний» період – ознака пізнього стилю творчості?
- Так, це пізній стиль, але не в сенсі завершення буття, а, скоріше, з міркувань того, що все минуле, попереднє мені вже нецікаве. Даний етап пов'язаний зі сферою інших настроїв і уявлень про життя й мистецтво. Альфред Шнітке якось висловив цікаву думку з приводу відносності сприйняття віку. Згідно з його судженнями, Роберт Шуман, наприклад, завжди перебував у стані середнього віку, а Вольфганг Амадей Моцарт - юного.
- Для багатьох ваших творів типова відкритість, незавершеність форми...
- Коли форма закрита, то начебто все сказано. Якщо ж композитор не «запечатує» твір, виникає відчуття, що музика не закінчується, - останні звуки опусу «переходять» у тишу, і музика немов продовжує звучати в іншому, незримому світі, хоча формально все вже завершилося. Відсутність жирної крапки у кінці – властивість текстів ліричної поезії. Для мене важливо, щоб у людей після прослуховування моїх творів виникало відчуття блаженства. Музика повинна «знімати» зі слухацької свідомості наліт буденності, тобто просвітлювати. Це особливість не тільки моєї музики, а будь-якого мистецтва. До цього повинен прагнути кожен автор.
- У своїх вокальних творах ви звертаєтесь до віршів певних поетів: Олександра Пушкіна, Федора Тютчева, Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Блока, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової, Євгенія Баратинського, Геннадія Айгі, Юргіса Балтрушайтіса. Що для вас є близьким у цій поезії?
- Найчастіше я обираю елегії, бо це - різноманітний і широкий за спектром емоцій жанр. Елегія легко вокалізується, піддається музичному перекладу. Для мене елегія - це пастораль, у якій світло немов затемнене, є елемент дисонансу, а дисонанс виникає в результаті рефлексії: людина не просто радіє життю, вона відчуває також і втрати.
- Але трагічна емоція у вашій музиці не виступає у відкритому, оголеному вигляді.
- Таким є стиль сучасної музики загалом, він і диктує подібну манеру висловлення, тобто не вимагає прямого трагізму. І Я в музиці перебуваю у зоні елегії, а вона пом'якшує і врівноважує трагічну інтонацію, робить її щемливішою людянішою.
- Вашій творчості властиві меланхолійність, сентиментальність, ностальгійність. Ви самі їх відчуваєте?
- Для музики як такої характерні ноти суму й ностальгії, оскільки вона безпосередньо пов'язана з душею людини. А в людській душі намішано багато різного, і не завжди в ній усе ясно й прозоро.
- Ностальгія і трагедійність - споріднені поняття?
- Якоюсь мірою вони схожі. Людина, яка прожила на цьому світі чимало років, неможе не розуміти, що таке життя. Трагізм і ностальгія нероздільні з самим людським буттям, у якому є і досягнення, і неминучі втрати. Тому робити вигляд, що всього цього немає, у мене якось не виходить. А бути тільки транслятором «нетутешнього світу» нерозумно й навіть безглуздо.
- Чим для вас є розмірковування про музику? Їх можна сприймати як філософські судження?
- Мої думки не претендують на філософські максими. Це спостереження про написану музику, своєрідна реакція на власні дії, хоча композиторові в принципі недо ладу говорити про творчість.
- Але чому? Ваші коментарі можуть допомогти багатьом слухачам краще осягнути зміст вашої музики...
- Можливо. Однак варто пам'ятати, що будь-які висловлювання композитора є суб'єктивною, приватною позицією, яку слід перевіряти його ж музикою. От, приміром, ми практично нічого не знаємо про те, як висловлювався про музику Йоганн Себастьян Бах. Утім одну репліку історики йому все ж таки приписують. За його часів активно культивувалася німецька опера, театрально-видовищна музика взагалі. Так от Бах подібне мистецтво обізвав «диявольською балаканиною». На мій погляд, це дуже цікава думка, бо яскраво характеризує його ставлення до такого музичного жанру та й темперамент у цілому.
- Чи згодні ви з існуючою думкою культурологів про те, що в культурі все сказано й нічого нового виразити вже практично неможливо?
- У мистецтві насправді багато чого сказано. Але чому б не повторити ще раз? Повторюваність мистецтву потрібна. Це як народження нового дня, адже кожний новий день нам дарує новий ранок. Хіба ми не хочемо, щоб у житті повторювався ранок, приходила весна? А між тим і щодо цього можна сказати: навіщо воно? Проте ніхто так не каже, бо є речі, які нам подобаються завжди, яких ми прагнемо весь час, тому що в них прихована мотивація новизни.
- Якщо спробувати узагальнити, то про що ваша музика?
- Композитору взагалі не слід замислюватися над такими речами. Коли стонога слідкуватиме, як у неї рухається кожна нога, вона не буде здатна переміщатися. Для митця важливо, аби щось виходило, було натхнення писати, щоб музика створювалася не тільки за бажанням, а сама прагнула реалізуватися. Музика краще за композитора сама скаже про все. Творчість - це постійне дослуховування до себе - власної свідомості й душі.

Анна ЛУНІНА

МУЗИКА №5 (388), 2012р.
Фото www.polit.ua 

 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)