«ОРERA RUSTICA»: діалектика міфу буття

 «За рікою тільки вишні, тільки вишні, тільки вишні,
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує, і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука...»

Ті, хто добре знає творчість нашого славетного сучасника Бориса Олійника, без особливої напруги впізнають його вірші. Однак і знавців, і менш обізнаних зі світом поезії зачарує краса цих слів. До чого ж вони тут? Слушне запитання, оскільки в музичному журналі доречніше обговорювати музичну тематику. Так, насправді йтиметься про, без усякого перебільшення, музично-художній феномен. А поетичний уривок узято саме з нього, вірніше з неї - «Опери рустіка» («Орега rustіса») нашого видатного майстра Євгена Станковича. Твір має і другу назву - «Сільські сцени».

   Від часу появи в 2008 році опера лунала на столичних (і не тільки) арт-сценах чимало разів. І основним, хоча й не єдиним її виконавцем був Національний ансамбль солістів України «Київська ка-мерата» (головний диригент - Валерій Матюхін), яка, до речі, представила опус слухачеві вперше. Але не про виконання опери розмова. Насамперед цікаво зрозуміти це незвичайне музичне явище, створенням якого композитор не на жарт спантеличив шанувальників свого таланту.
Інтрига виникла якось сама по собі. Ніхто не очікував від автора нової опери, - він не афішував цей мистецький задум. Усіх здивували як назва - «Сільські сцени», так і тематика й стиль. Євгена Станковича знають здебільшого за складними монументальними, розгорнутими опусами. А тут раптом - камерна, компактна, приблизно на сорок хвилин опера для баритона, сопрано і камерного оркестру!
Однак у тому й полягає справжня майстерність видатної особистості: бути несподіваним, але не епатажним, інтригувати новизною й неординарністю думки, але не псевдо модністю. І в той самий момент, коли ніхто не очікує, написати й презентувати твір, складений у нетрадиційній манері.
Когось новий опус здивував, хтось, можливо, не сприйняв автора в такому амплуа, а когось опера відразу ж підкорила. От і спробуймо розібратися в загадках і таємницях «Сільських сцен».

НОВА ОПЕРА: МЕТАМОРФОЗА АВТОРСЬКОЇ ДУМКИ?
Цікаво, що поява «Опери рустіка» Євгена Станковича і її перші концертні виконання чомусь пройшли в досить спокійному «температурному режимі» слухацької реакції. Можливо, й справді фактор несподіванки заскочив меломанів зненацька. Чи слухачів, які звикли до монументальності стилю автора, налякала камерність, інтимність характеру музики. Або ж багаторічні розмови про невдачі, що супроводжували постановку першої опери «Коли цвіте папороть», і очікування її прем'єри «перекрили», «затерли» монітор сприйняття нового опусу в цьому жанрі. А може бути, і це найімовірніше, спрацював звичайний соціально-біологічний інстинкт: відсутність ажіотажу й гучної реклами завадила музичній громадськості належним чином вслухатися у твір. Але у випадку зі Станковичем така «обережність» марна, оскільки в нього не буває прохідних композицій.
Ніде правди діти: опус у маестро вийшов першокласним і неординарним. Він украй доступний за інтонаційною палітрою, буквально на грані банальності мови, і це, мабуть, найбільше збентежило після звичної складності гармонії, фактурної багатошаровості тощо. Прозора, кришталева романсова фактура звучання оркестру сприймається, скоріше, як супровід до співу. Та й партії солістів назвати оперними можна з величезною натяжкою, оскільки вокал тут зовсім інший: це, радше, пісня, солоспів, аріозо, але в жодному разі не складна оперна арія з блискучими фіоритурами та показом віртуозних можливостей голосу. Немає і розгорнутих оперних сцен-діалогів, - адже й персонажі, як такі, в опері відсутні.
Щодо драматургії, то і тут усе неоднозначно. В опері відсутні типові для цього жанру драматичний розвиток, дія, сюжет, грубо кажучи, лібрето: є один інструментальний номер, позначений автором як увертюра, і шість статичних вокальних. До речі, їхні назви красномовніші за будь-що: «За рікою тільки вишні», «Говорили-балакали», «Мати наша - сивая горлиця», «О, це осіннє журавлине "кру!"», «Мамо, вечір догоря», «Затули мене крилом».
Тож чи опера це взагалі? Прямо скажемо, на перший погляд назвати твір оперою досить важко. За жанром він більше нагадує камерну кантату, але за суттю й кантатою не є. Тоді чому композитор назвав його саме так?
Гадаю, щоб відповісти на ці запитання, потрібно подивитися на «Сільські сцени», відмовившись від традиційної класичної схеми жанру. Це допоможе дешифрувати їхній «загадковий» код. Одразу зазначу: розгадка неординарності твору має кілька ключів: стиль, фабула, концепція.

СТИЛЬ: ПРАГНЕННЯ ДО «НОВОЇ ПРОСТОТИ»?..
Симптоматично, що деякі колеги композитора сприйняли «Оперу рустіка» як ранній опус маестро, щиро дивуючись потім, що насправді це нещодавній твір. Простота мистецької манери Євгена Станковича вразила. Що стимулювало автора до цього - обрана тематика? Безумовно, адже цілком зрозуміло, що «сільські сцени» не можуть бути озвучені надінтелектуально складно. До слова, «Опера рустіка» - не єдиний приклад спрощення мови автора. Це демонструють його опуси останніх років - і балет «Володар Борисфену», і Десята камерна симфонія, і Концерт-рапсодія для труби й камерного оркестру написані саме в доступнішій, ніж була раніше, стилістиці.
Як відомо, усе геніальне є простим, але доволі нелегко створювати «геніальну простоту», бо межа, котра відділяє істинно просте від тривіального, дуже тонка. Здається, що написати красиву мелодію - не потребує зусиль. Але насправді упоратися з цим завданням можуть лише одиниці - тільки майстри з великим мелодійним даром. Євген Станкович належить до таких.
Усі теми-мелодії шести вокальних номерів опери чудові. Вони невигадливі й дуже гарні. їхня краса увиразнюється в гармонійному єднанні з не менш прекрасними, стилізованими в народному дусі поетичними рядками Бориса Олійника. Створюється враження, що поезія «підказала» композиторові внутрішню музику, - таким органічним є союз мелостроф. Ця єдність поезії й музики відтворила картину первозданно патріархальної, позбавленої відбитка цивілізації, сільської Природи та стихії народного життя. Звідси й назва твору - «Сільські сцени» або «Рустіка»: рустіка від русичей - прародичів слов'ян, а виходить - і української нації.
Патріархальністю, первісністю перейняті не лише фольклоризовані вірші, а й кожен мотив, фраза, мелодія, інструментальний і вокальний зворот. Євген Станкович уловив і передав саму вібрацію ментально глибинної інтонації українського мелосу й зробив це через синтетичність аріозо-романсово-пісенної лірики та «простоту» стилю.
У даному разі доречна паралель із картинами народних майстрів, де все другорядне наноситься контурно, графічно, «примітивним», спрощеним штрихом, а головне - навпаки, виставляється на перший план. Саме так маестро презентує мелодію в опері - як основну виразницю змісту й образу, подаючи її в антуражі інтимного звучання двох голосів, в обрамленні простої, нічим не обтяженої фактурно-гармонічної тканини, з повною відсутністю дії, тобто в ореолі статики.

ФАБУЛА: МІSTERIUM TREMENDUM - ТАЄМНИЦЯ, ЩО ПОВЕРГАЄ У ТРЕПЕТ?
Саме так перекладається з латини загадковий словесний зворот, яким здавна позначали явища з відтінком таємничості, містеріальності, навіть магічності. Шукати прямих аналогій не варто. Але те, що опері притаманна певна загадковість, - безумовно.
Справа у фабулі, яку потрібно розпізнати, дешифрувати, оскільки композитор подав її завуальовано. По-перше, впадає в око «статичний» концертний стиль виконання. Складається враження, що автор немов і не мислив опус як сценічний. Дійсно, статика - це тонкий «режисерський» і «сценографічний» задум митця. По-друге, привертає увагу тихий, «таємничий» ореол звучання музики. Відразу ж постає питання: чому так? Напевно, для повідомлення чогось дуже важливого, що повинно зачепити, не залишити байдужим. Саме так розповідають про якусь таїну.
Про що йдеться? Про загадку життя. Хіба воно - не таємниця: й у макромасштабі Всесвіту, й в особистісному аспекті. Немає людини, яка на певному етапі становлення не задавалася б питанням сенсу власного існування. Але скільки б люди не запитували себе, не зверталися до космосу, таємниці народження й смерті так і залишаться для них закритими. І в цій буттєвій нерозгаданості - драма для кожного з нас.
У цьому й фабула опери. Всі шість вокальних номерів - камерно-інтимні роздуми про зміст земного буття, причому не конкретної людини, а життя взагалі, не про певну розлуку, а феномен розлуки як такої, про юність, молодість, яких не повернеш, старість і перспективу неминучої смерті. «Опера рустіка» - про життя кожного з нас, і її енергетичне послання адресується всім.
Розкривається таємничий код твору через форму медитації. І це - ще одна геніальна «режисерська» знахідка автора. Медитація - насамперед зосереджені роздуми, поступове заглиблення у власну свідомість і підсвідомість. У «Сільських сценах» цей процес - немов «стоп-кадр», макрозліпок буття, зафіксований рапідною зйомкою. Стає зрозуміло, навіщо композиторові знадобилася підкреслена неквапливість співу, - пісні щоразу повільно вокалізуються, іноді перериваючись паузами, певними зупинками, щоб закцентувати увагу на якихось важливих моментах розмислів. Адже плин думки ніколи не буває рівномірним, він має цезури. І солісти сприймаються як коментатори, «голоси за кадром». А ще вони ніби персоніфікують внутрішній голос кожного з нас, незалежно від статі, - тому мелострофи й озвучені чоловічим і жіночим тембрами.
На перший погляд, схрещення жанрів опери-медитацн і «сільських сцен» здається незвичним. Але чи такі вже несумісні ці феномени? Природа зазвичай навіває на нас мрійливий настрій, первісна стихія життя налаштовує на хвилю екзистенційних міркувань про вічне, нескінченне, а також швидкоплинне й кінцеве. Природа персоніфікує вічність, космічну безкінечність. Наше людське життя - прямо протилежне їй за часом існування. Воно, немов блискавка, короткий спалах на тлі непорушної сталості Природи.
Від зіткнення цих образів і виникає трагічна щемлива нота. Саме нею й перейнята вся опера. У пам'яті мимоволі спливає вислів Йосипа Бродського: «Життя взагалі сумна штука. Ви помітили, чим воно закінчується». І хіба класик не правий?

КОНЦЕПЦІЯ: ОПЕРА-МІФ, А МІФ - МОВА УНІВЕРСУМУ...
«Сільські сцени» - ще й опера-міф, а точніше, опера-обряд. І, як би неймовірно це не звучало, - обряд без відтворення.
У своїй першій хоровій опері «Коли цвіте папороть» Євген Станкович втілив у конкретній образності народних пісень календарний обряд Купала, показавши його, як свято космосу, в котрому беруть участь усі сфери -земна, людська й позаземна, ірреально-фантастична -з русалками, відьмами й іншою нечистю. Нічого подібного немає в «Опері рустіка»: жодного календарного свята або натяку на якісь ритуали. Але обряд як архітектонічний концепт у ній, тим не менше, наявний. Його тільки потрібно розпізнати. Вірніше, слід просто відповісти на запитання: чим насправді є наше життя? Хіба воно в узагальненому сенсі не онтологічний обряд? Звичайно ж, так.
Пригадаймо вірші, якими розпочинається опера, наведені на початку статті. І в них начебто немає нічого особливого. Просто панорама безкрайнього пейзажу. Безперечно, так, але це й свого роду міф про Вічність. Адже вишня, згідно з прадавніми слов'янськими повір'ями, - це Древо життя, Світове древо, більше того, -божественне, назва якого походить від слова «височінь», «Вишній», тобто «Божественний». Отже, це Древо Бога, яке з'єднує цей світ із потойбічним. А що за дорога розчиняється десь за туманним обрієм? Не що інше, як шлях у нікуди, вірніше, у світ Вічності, - світова вісь Космосу, його Чумацький Шлях. Ну, а де кожного з нас уже більше ніхто не чує, не чекає й не кличе? Так, у світі тіней = нетутешньому вимірі. Звідси виникає відчуття стереоскопічної безмежності простору, польоту над Всесвітом, охоплення земного буття із захмарної височині.
Хто така «Мати - сивая горлиця»? Попри те, що цей образ можна сприймати, як конкретну поетичну метафору, він також є знаком-міфологемою. Горлиця, за Біблією, - персоніфікований образ самого Бога. Тож Мати-Горлиця - це божественна Мати-Природа. А що таке ріка у творі, як не уособлення ріки Вічності, семантичний знак-образ космічних вод?
Такої символіки в опері достатньо. Із цих міфологічних символів, а вони і є центральними персонажами твору, як у мозаїці, складається цілісний міфологічний текст: тут і тополі, котрі шепочуться й посміхаються, верби, що розмовляють і плачуть. Рослинний світ поєднаний із тваринним, - одним словом, Всесвіт візуалізований, опредметнений, олюднений. А головний герой у цьому макросвіті - сам біос, представлений, як міфологічний персонаж.
З міфом начебто все ясно. Що ж до обрядового аспекту, то розгадка криється у кількох семантичних лейтмотивах, які червоною ниткою проходять через увесь оперний текст: «Мабуть, знають о тім лише дві стежини малі, що одна - тільки топчеться, а друга заростає вже, що одна - лиш вибрунькує, а друга усихає вже». Або ще яскравіше: «Усе повертається на правічний круг, тільки літа молоді не повертаються»...
Хіба це не обряд земної світобудови? Не діалектика єдності полярних явищ - життя й смерті, обрядового акту народження чогось нового та одночасного вмирання старого, що вже віджило? І якою б страшною й трагічною не була смерть як трансцендентний, екзистенціальний феномен для кожної конкретної людини, у загальнолюдському сенсі вона така ж невід'ємна складова буття, як народження. У цьому всесвітньому циклі ми - лише частки, атоми, клітинки величезного ДНК Космосу.
Цю істину обрядового акту Всесвіту дуже добре розуміли наші пращури. Нам тільки залишається погодитись із філософською максимою одного з наймудріших давньоримських імператорів Марка Аврелія, котрий залишив людству своє філософське послання: «Одне поспішає до існування, інше поспішає з нього, і з того, що виникло, дещо вже зникло. Потік змін постійно оновлює світ, як безперестанний перебіг часу віддає юність безмежній вічності».

ДІАЛЕКТИКА ЖАНРОВОГО МІКСУ-НОВАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ТРАДИЦІЙ...
Отже, Євген Станкович утілив антропоморфний міф-творення вселенського буття. Образні картини, що вимальовує уява, за манерою, стилем, тональністю світовідчуття апелюють до шедеврів таких народних художників, як Марія Приймаченко, Катерина Білокур, Віра Кулеба, Тетяна Яблонська, Іван Марчук, Марк Шагал, Наталія Гончарова, Ніко Піросмані та інші. Адже кожен із них зумів уловити дорогоцінну інтонацію ментальності свого народу, нації, власне, дихання народного життя в цілому. Весь Всесвіт у новій опері майстра, з його світами та сферами, - це макроособистість, де частина виступає як ціле, а ціле відбивається в одиничному.
«Опера рустіка» - опера-міф, опера-обряд, опера-медитація. Поповнити цей перелік можна ще однією характеристикою: опера-елегія. Саме в таку жанрову форму можна вкласти складний міфосакральний зміст, де поєднано надособисте й дуже інтимне. Через елегію легше обговорюються, коментуються, транслюються онтологічні, у певному розумінні трагічні питання про сенс буття. Окрім того, в опері повністю відсутній будь-який натяк на героїчну патетику або зовнішньо-декларативну зображальність. Вона вся витримана на ліричних емоціях.
Тож саме час повернутися до початкової тези статті - питання про незвичайність оперного опусу. Опера насправді за всіма аспектами нова: вона концертного формату, без дії і явного сюжету; в ній немає конкретних персонажів і яскравих, колоритних образів; тут важко уявити будь-яку візуально конкретну сценографію й драматичний режисерський розвиток. Гадаю, що її режисерське вирішення могло б лежати лише у площині абстрактного візуального оформлення або, в перспективі, сучасної скульптурно-образної інсталяції. Але головне, вона репрезентує жанровий мікс, відтворений на субліматі різних жанрових і стильових форм.
Яке ж місце може посісти такий новаторський опус у контексті сучасної культури? Питання складне, та й на нього є відповідь. В умовах кризи оперного мистецтва чомусь звикли бачити тільки одну причину такої ситуації - незатребуваність оперної продукції через відсутність фінансування масштабних музично-театральних проектів. Гадаю, не лише в цьому проблема.
Класична, вірніше, традиційна схема створення монументальних оперних опусів уже «зносилася» під впливом часу. Сюжети, образи, композиційні схеми, пропоновані композиторами не тільки XIX, але й XX століття, зараз не працюють, стали стереотипними, втратили актуальність. Із цієї точки зору нова опера Євгена Станко-вича - абстрактна, неконкретна, концертна, статична, замішана на жанровому синтезі, можливо, є провісницею нового витка в житті оперного жанру.
Композитор немов повертається до джерел музичного театру, його праелементів. Він їх модернізує й пропонує оновлений формат відпрацьованої схеми. Маестро бачить оперу не як конкретне дійство, а знак, символ, метафору, тобто він повертає їй природні риси - знаковість, символічність, метафоричність, що втратилися й стерлися за понад три сторіччя розвитку оперного мистецтва.
Тож в умовах пострефлексій, які переживає сучасна музична культура, оперний жанр нарешті отримав новий подих. І його модернізатор - наш живий класик...

Анна ЛУНІНА

МУЗИКА №4 (387), 2012р.
Фото Романа Ратушного 



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)