АРТ-ФЕСТ:
ТИТУЛ ЧИ НЕ-ТИТУЛ?

Ця стаття продовжує полеміку, розпочату в попередньому номері журналу навколо «Київ Музик Фесту-2011». Але тільки певною мірою, бо, попри те, що в ній «Музик Фест» висвітлено більше, порівняно з іншими фестивалями, йтиметься про загальний стан українських форумів академічної музики. Фест» лише привід для обговорення. Питання про проблеми фестивалів уже давно назріло, адже наші традиційні фестивалі за довгі роки існування набули не лише позитивного досвіду, але й вад. Тож автор запрошує до дискурсу про сучасний АРТ-ФЕСТ. Що це за феномен? Поміркуємо...

      ПОЛЕМІКА ПРО УКРАЇНСЬКІ ФЕСТИВАЛІ - БОЛЮЧА ТЕМА?
    «Бігбордові», тобто провідні вітчизняні фестивалі, що мають статус міжнародних, репрезентують себе як головні й «просунуті» арт-акції, щорічно відбуваються у великих містах країни: в столиці - «Київ Музик Фест», «Музичні прем'єри сезону», форум «Музика молодих» (раз на два роки), у Львові - «Контрасти», Одесі - «Два дні й дві ночі нової музики», Харкові - «Харківські асамблеї» тощо. Усі вони мають доволі поважний «вік», що доводить їхню життєстійкість і значущість, але в них також є й певні проблеми - спільні та «Індивідуальні».
    Одеські «Два дні й дві ночі» - це, так би мовити, окрема «пісня», тому потребують спеціальної розмови. Якщо ж коротко, то фестиваль - камерний за часовим перебігом: дві доби музики у режимі non-stор. І його естетичний модус, на відміну від Інших форумів, не академічний, а з креном у бік пост-авангардної драйвовості. Хоча за сімнадцять років існування він уже став по-своєму академічним І традиційним, з огляду на постмодернову стилістику, яку активно пропагує. Один із його мінусів, на думку постійних слухачів, - нарочите культивування експериментальних, навіть антимузичних за звуковою суттю зразків, аж до вихолощення поняття краси музичної матерії. Адже те, що було цікавим, епатажним у пору активного знайомства з європейським, свого часу забороненим авангардним продуктом, що емоційно збуджувало й перевертало свідомість, зараз уже не дивує й не бентежить. Тож, можливо, і для цього фестивалю, як і для інших, настав час пошуку нових арт-вирішень? Як альтернатива: розширення стилістично-естетичних орієнтирів. Бо поставангард уже, правду кажучи, вітчизняному слухачеві неабияк набрид.
    Інші з перелічених фестивалів мають явно виражений академізований характер. Це великоформатні десятиденні або двотижневі (плюс-мінус) марафони з чималою кількістю концертів, причому різних за персоналіями, жанрами, стилями й естетикою. Тому всі вони за структурою певним чином хаосні й атематичні.
    Проте, приміром, міжнародному форумові «Музика молодих» така модель не заважає, тому що фестиваль сфокусовано на молоді, а ця генерація митців - наймобільніша соціальна група, якій потрібно експериментувати, шукати себе й формувати власний стиль і почерк. Тож форумові пробачаються певні неорганізованість і безсистемність.
    Що стосується Інших фестивалів, то немає сенсу характеризувати кожен Із них. Це - тема окремої статті. Лише наголосимо, що всі вони мали досить успішний старт, але зараз їхня загальна головна «хвороба» - відсутність чіткої спрямованості у розвитку, яскравої тематики й композиції. Складається враження, що вони проводяться за інерцією, за якимось старомодним лекалом.
    Щоб детальніше означити проблему, візьмемо за зразок минулорічний «Київ Музик Фест». Чому саме його? Тому що це - один із найстаріших і найавторитетніших фестивалів, який пройшов порівняно недавно. Але ще раз підкреслю: його «побратими» мають приблизно такі ж самі проблеми. Утім слід віддати належне «Прем'єрам сезону-2011», - фестиваль, без усіляких натяжок, був насправді цікавим і виділився серед низки попередніх.
    Отже, спробуймо розглянути фест-акцію з критичного кута зору.

    ТИТУЛ ЧИ НЕ-ТИТУЛ?
    Це питання виникло як свого роду реакція на урочисту преамбулу до початку події голови правління Національної спілки композиторів України Ігоря Щербакова, котрий оголосив «Київ Музик Фест» «титульним» українським фестивалем. Із цим визначенням важко не погодитись, оскільки фест відбувся вже у двадцять друге, що є свідченням сталості й стабільності в контексті доволі складних нинішніх економічних І соціокультурних реалій. А ще це говорить про інтерес І бажання організаторів проводити такий щорічний осінній марафон, який став своєрідною візитівкою столиці зокрема й України в цілому.
    Але є і другий бік медалі. За двадцять два роки будь-яке явище набуває тенденції костеніти. Фестиваль вступив у фазу зрілості, а цей етап небезпечний укоріненням шкідливих звичок, одна з яких - інерція й орієнтир на давно сформований шаблон.
    І насправді, фест став якоюсь стандартизованою культурно-музичною акцією, що розігрується за трафаретом: урочисто-помпезне відкриття і пафосне завершення, між ними упродовж тижня - по два-три симфонічних, камерних або хорових концерти на день, що нагадують «збірну солянку» зі строкатою низкою імен авторів і їхніх опусів. Традиційні й учасники - місцеві симфонічні, камерні оркестри, хорові колективи, солісти... Саме за такою схемою розгортався й «Фест-2011».
    Були і світові прем'єри, здебільшого творів вітчизняних композиторів, і українські, що репрезентували опуси іноземних авторів. Адже який фестиваль без новинок? І в цьому пункті традиція завжди буде спрямована тільки в позитив,
    Ясна річ, що при всій типовості фесту кожен рік накладає на нього свої Індивідуальні мітки. До розряду подій минулорічного фестивалю можна віднести виконання в первісній авторській редакції фортепіанного концерту Левка Ревуцького, що вважалася втраченою, однак два роки тому, до 120-ліття від дня народження композитора, була передана в Україну через піаніста Олександра Вауліна датським композитором і піаністом Іллею Бергом (див.: Кузик Валентина. Повернення через роки // Музика. - 2011. - № 1 -2. - С. 16-19; Голинська Ольга. Друге народження концерту Левка Ревуцького // Музика. - 2011. - № 4-6. - С. 44). Тепер справа - за частотою виконання опусу, щоб фестивальний показ не став першим і останнім у його житті, як це часто трапляється на практиці.
    Презентацію в рамках фесту реанімованих після дворічної перерви вітчизняних журналів «Музика», «Український театр» і «Театрально-концертний Київ», безумовно, також слід зарахувати до категорії фестивальних подій. Приїзд італійського струнного ансамблю «Оrhestra Веnedetto МагсеІІо» (диригент - Паскуале Велено) з камерною програмою із творів італійських, німецьких, швейцарських та австрійських композиторів - теж нестандартне й цікаве явище в рубриці «іноземний гість», оскільки на зарубіжних персон, будь то композитор чи виконавець, уже давно склався серйозний дефіцит.
    І ще одна прикмета нинішнього форуму - міжнаціональні концерти-діалоги. Згідно з буклетом, їх було немало, але це тільки на перший погляд, оскільки лише чотири насправді відповідали міжнародному статусові: дві програми «Україна-Росія» і «Україна-Швейцарія» ансамблю сучасної музики «Рикошет» (диригент - Вікторія Рацюк), програма «Україна-Австрія» «Київської камерати» (диригент - Валерій Матюхін) і концерт «Київ-Санкт-Петербург» струнного квартету «Post scriptum». Імпрези «Україна-Японія» із єдиним твором Кадзунорі Маруями серед опусів українських авторів, як і «Україна-Данія» із дуже скромною програмою фортепіанної музики (Соната, ор. 28 Нільса Гаде, кілька п'єс Іллі Берга й Соната Бориса Лятошинського), з величезною натяжкою можна назвати діалогами.
    Що ж, подій не так багато, та й говорити про них як супервизначні не випадає. Смішно акцентувати увагу на діалогах, оскільки на будь-якому фестивалі представлені твори зарубіжних авторів, тож, виходить, є діалог культур. Так само не варто мусувати тему виходу українських журналів, адже ці видання повинні бути постійно присутніми в нашому культурному просторі.
    Резонне заперечення: мовляв, хіба недобре, коли є модель, ясність, стабільність? І насправді, у самій традиції та її дотриманні немає нічого поганого. Тому слід трохи інакше поставити питання: чи правильним є шлях «сліпого» слідування традиції? чи приведе до успіху повне підпорядкування давно сформованому кліше?
    На минулорічному фесті, по-перше, відчувалася певна втома, - насамперед, із боку виконавців: ряд програм пролунав на задовільному рівні. І це зрозуміло, адже більшість творів озвучується тільки раз - на самому форумі, тому й виконавці ставляться до них відповідно - як до нав'язаного обов'язку. По-друге, фестиваль усе більше скидається на явище місцевого масштабу: хоч і проходить під лейблом «міжнародний», до такого статусу явно не дотягує. Звучать переважно українські автори у виконанні київських колективів. Іноземний контингент в основному обмежується представниками близького зарубіжжя: цього разу то були Франгіз Алі-заде (Азербайджан), Олександр Радвілович (Росія), Яуген Паплауський (Білорусь), Артик Токсамбаєв (Казахстан), Ясна Велянович-Ранкович (Сербія) та інші. Міжнародність «Фесту-2011» «витягнули» три програми: згадані два «діалоги» «Україна-Росія» й «Україна-Швейцарія» та імпреза італійського ансамблю «Огchestraа Вепеdеttо МагсеІІо».
    Але найприкріше, що нинішній фест, як і попередні, проходив в атмосфері загальної інертності, сонливості. А де ж піднесеність, атмосфера святкового дійства, що їх немовби диктує сама назва («фестиваль», власне, і означає «свято»)?
    Від певного часу фест став нагадувати щорічний звіт про виконану роботу вітчизняних композиторів. Усе, що написано за останній рік або давно й рідко виконується, виноситься на прослуховування, - так фестиваль уподібнюється до колишніх всеукраїнських музичних з'їздів. Слухач при цьому, замість того, щоб отримувати естетичне задоволення від якісно продуманих концертних програм, перетворюється на першого і головного поціновувана, заручника місцями малоцікавої й незрозумілої музики. Тож починаєш частково усвідомлювати, чому академічне мистецтво відлякує слухачів. Усі названі мінуси фесту ніяк не спишеш на економічні негаразди. Адже фестиваль щорік проводиться, а значить - фінансується, що насправді приємно. І він нам украй потрібний. Чудово, що фестиваль є! Завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з творчими пошуками і здобутками сучасних українських та окремих іноземних авторів. Просто стандартна схема, відпрацьована за багато років, вимагає модернізації, причому внутрішнього характеру. А це не впирається тільки у гроші.
    Для того, щоб репрезентувати фестиваль як дійство-свято, слід його вибудувати, зробити елементарний відбір музики, щоб концерти не набували характеру безглуздої мозаїки. Яскравий конкретний зразок - імпреза «Душе моя», у якій було поєднано вкрай різні за авторським стилем твори: симфонічні варіації «Душе моя» Юрія Іщенка на тему Артемія Веделя, Сьому симфонію, в якій оспівується краса звукової тиші, Валентина Сильвестрова, Концерт-фарс для скрипки й симфонічного оркестру Олександра Костіна і монументальний Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру «Пам'яті жертв політичних репресій» Олександра Яковчука. Вийшла програма, базована на кричущому контрасті, який іноді доречний, коли виступає як відтіняючий фактор, але не в цьому випадку. Тут він діяв тільки на шкоду кожному творові, бо через частоту і різкість емоційних перемикань щоразу не давав слухачеві налаштуватися на хвилю сприйняття опусу.
    Тож важливо щоб кожна програма відрізнялася концептуальністю й виваженістю змісту. Від цього лише виграють твори представлених авторів, а слухачі зможуть зрозуміти зв'язки, розпізнати стильову традицію, зорієнтуватися в сучасних музичних процесах. Що ж до міжнародного статусу фестивалю, то його можна дотримуватися не тільки запрошуючи учасників з інших країн. Зрозуміло, що в нинішніх економічних умовах, коли культура погано фінансується й уваги до неї бракує, приїзд іноземців - дороге задоволення. Однак «міжнародність» підтримуватиметься і за рахунок включення української музики в широкий світовий контекст - зразків класичного й сучасного зарубіжного мистецтва різних епох, стилів і напрямків. А це вже безпосередньо залежить від організаторів і виконавців, вірніше, їхнього бажання пропонувати слухачам цікаві програми. Що, приміром, заважало репрезентувати українську музику на «Фесті-2011» на тлі ювілеїв славетних російських композиторів - Сергія Прокоф'єва, Миколи Мясковського, Мікаела Тарівердієва. Чим поганий проект? Хіба з боку публіки не виник би інтерес до подібних акцій?
    Отже, внутрішня метаморфоза, модернізація «Київ Музик Фесту», яка вже давно напрошується, цілком можлива. І тоді б узагалі не виникало спірних питань і сумнівів щодо його «титульності».

     ФІНАЛЬНІ РОЗДУМИ: ЧИ АРТ-ПОДІЯ?..
    Можливо, дехто скаже: фестиваль відображає стан сучасної музичної культури. Таке твердження цілком справедливе. Але музика насправді - метафізичний феномен, що непідвладний диктатові людської свідомості. А фестиваль, навпаки, - соціокультурний продукт, який має бути концептуальним проектом з певною ідеєю, логікою, тематичним спрямуванням. Він повинен відповідати міжнародним стандартам й основним критеріям святкового дійства: репрезентувати вітчизняну культуру в світовому контексті та експонувати сучасну музику як складне, але цілісне явище.
    Є ще одна важлива ознака справжнього фестивалю. Це, так би мовити, постфестивальний синдром, виражений у полемічному й палкому обговоренні, обміні думками, виплеску вербальної енергії, навіть провокативних суджень: якщо виникла полеміка, то фестиваль відбувся.
    Так урешті-решт, чи фест - арт-подія? Важко однозначно відповісти. Усе залежить від ракурсу. Якщо розглядати фестиваль як мистецьку акцію, що урізноманітнює, пожвавлює наше життя, дає змогу яскравіше засвітитися українській сучасній музиці, то це - арт-подія. З погляду ж власне фестивальності, з її святковістю, піднесеністю емоцій, запеклими дискусіями, концертними змаганнями, цікавими творами, концепційною продуманістю, то з цим - реальна проблема. У такому разі наш фест на арт-подію року аж ніяк не тягне.
    Тож, можливо, настала пора серйозно замислитися над курсом розвитку фестивалю? Бо хаосна концепта паноптикуму навряд чи може влаштувати естетські потреби музичних гурманів, а широке коло слухачів тим паче. Та й рух у такій умоглядній проекції веде до глухого кута.
    Отже, кураторам є над чим поміркувати, щоб «Київ Музик Фест» та інші сучасні великі фестивалі не перетворилися на абсурдистський «беккетівський» образ про «дві ноги, що укорочуються одночасно», - пригадується хепенінг Сергія Зажитька «Семюелю Беккету» для німого читця і контрабаса, представлений на одній з імпрез фесту. А поки що «Піснь про пісню, або Тhе Unanswered "Warum?"» Ігоря Щербакова, яку теж було виконано в рамках фестивалю, б'є «у десятку» і своїм споконвічним романтичним запитанням «Warum?» («Чому?»), і сенсовим знаком-алюзією - цитатою загальновідомої теми «Питання, що залишилося без відповіді» Чарльза Айвза. Тож дуже хотілося б, аби перспектива наших фестивалів не застигла на «питанні, що залишилося без відповіді»...

Анна ЛУНІНА

Фото Романа РАТУШНОГО
МУЗИКА - №2 (385), 2012 р.



 

 

Киевская камерата

Афіша

8 листопада 2018 року
Четвер 19:00

Національна музична академія
імені П.І.Чайковського
Великий зал імені Героя України
Василя Сліпака

(м.Київ, вул.Городецького, 1-3/11)

XV Всеукраїнська музична
олімпіада
"Голос Країни"

ГАЛА-КОНЦЕРТ 

 .>>>


Новини

Композитор в
зеркале современности

(в 2-х томах)

В фолианте «Композитор в зеркале современности» представлены авторы, чей творческий старт пришелся на
80–90-е гг., а зрелость совпадает с нашим временем.
>>> 

----------------------------------

КОМПОЗИТОР –
МАЛЕНЬКАЯ ПЛАНЕТА…

Эта книга - бесед репрезентирует десять мнений ярчайших личностей нашей современной украинской музыкальной культуры...>>> 


Serj Tankian and orchestra Kievan kamerata 

 

В столице Украины впервые выступил легендарный музыкант, солист System of a down, Серж Танкян!
Интервью и фоторепортаж. (сентябрь 2013)
>>> 


Відео

Накануне презентации новой книги
АННЫ ЛУНИНОЙ
"КОМПОЗИТОР В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОСТИ" состоялась беседа ДИРИЖЕРА ВАЛЕРИЯ МАТЮХИНА с ДИРЕКТОРОМ издательства "ДУХ И ЛИТЕРА" КОНСТАНТИНОМ СИГОВЫМ...

   

Національний ансамбпь солістів "Київська камерата"
Євген Станкович
Cимфоніі No.3 та No.7., OPERA RUSTICA на вірші Бориса Олійника.

(15/06/2012)